Сьома ранку. Гримуча суміш у складі Вані, Влада, Голема і Джимміка вирушила в сторону Карпат. Нашою основною задачею було гарно провести день. Додатковою – поєднати традиційний та індустріальний туризм. А саме, вилізти на одну з найвищих веж в Українських Карпатах! Нам вдалося все це і навіть більше: вернутися цілими додому. То ж читаємо далі. На краю світу! 
Все почалося на Вані день народження. Вдосталь налазившись по дахах і екскаваторах я сказав що більше не буду. Я хочу запустити музей тому, хлопці, звиняйте, але лазити з вами не зможу. На що почув відповідь справжніх Бро: «То давай ми тобі допоможемо з музеєм!». От так ми всі разом та з іншими помічниками і працювали над музеєм. Далі було відкриття та кілька вихідних безвилазно в мене. Робота над музеєм 
Відкриття 
Якогось з кухонних вечорів ми зрозуміли що музей готовий! Процес запущено тому можна знову лазити! То ж ми лишили Костю і Ле-і-Зоо на господарстві та й подалися на Топас. Це гора висотою 1540м коло Колочави, полонина Красна. На вершині гори розташована закинута вежа висотою аж 110м. В середньовіччі на таких вежах жили б чарівники. А зараз по них лазять всякі Експлорери. Про вежу ми довідалися зі звіту 2roofs який був викладений перед цим . За звіт йому велике дякую! Щоб урізноманітнити літній подвиг Віталіка ми вирішили зняти захід сонця із зимової вежі. Око Саурона на горі Топас 
Від Львова до Колочави їхати 4 – 5 годин. Тож час у нас був і гримуча суміш почала детонувати, генеруючи ідеї куди заїхати. Наприклад на станції в Сколе навчити мене зривати кінцевик. Раптом колись пригодиться За що я віддячився навчальною їздою в Орявчик. Там можна глянути на купольне містечко яке аналогічне нашому музею. Далі ми заїхали у Воловець за Revo. Не встигли ми запаркуватися коло рукавички, як двоє циганчат почали придивлятися як би то собі поцупити у Джимміка по кінській силі. Прийшлося їм теж дати на Revo :). Навчальний полігон для ТХ 
Мякенький пісочок якщо зірвешся 
Ану давай злазь звідти! 
А ні**я *уя 🙂 
Куполи коло Орявчика 
Колочава і Вежа 
Свято наближається, Свято наближається… 
Типове колочавське “Вориння” з колючого дроту 
Троха занесло і боки поцарапані 
Але ми успішно справилися 
Через півтори години оффроаду та колоритної закарпутської говірки ми таки фтрафили у потрібний поворот. Для цього потрібно було з’їхати в річку, проїхати п’ятдесят метрів проти течії а потім ще й видертися на невеличкий водопад. Далі дорога вже йшли прямо вгору аж до полонини Красна. Ми зраділи що скоро будемо на вежі, та даремно. Шлях нам перегородила та ж всюдисуща колючка. Теоретично її можна було б об’їхати збоку по іншій дорозі. Але там була глина і метрова колія від лісовозів. Теоретично Її можна було б ушатати, але ми вагалися. Якщо б точно знати що це остання перешкода на нашому шляху – то нехай. Але якщо там далі знову і знову коллючка а потім ще й колія – то краще зразу йти пішки. А то місцеві нам за ту покусану колючку не тільки колеса відкрутять. Дорога через річку 
Загальний маршрут 
Тут машину і залишаємо 
Хай Джиммік насолоджується видами на Колочаву 
Далі 6 км пішки 
А гори поступово стають все нижчими і нижчими 
14-30. Від місця де ми зупинилися до вежі на вершині гори Топас йти шість кілометрів в одну сторону. По туристичним міркам це легка прогулянка з ковбасками. Ще й була гарна погода та вторована дорога. Сил додає сніг і холодне повітря. В одному холодному вдиху получається більше кисню ніж влітку, то ж йдеш як на стероїдах. Минаємо ретранслятор і далі траверсом під саму вежу. Її добре видно звідусіль, то ж не помилитеся! Вергаз додаю газу! 
ПОчинає поступово бути видно хребет 
Привал коло ретранслятора 
Звідти ми щойно прийшли 
Кожен дивиться в свою сторону 🙂 
Вергаз до Джимміка 
А Ваня до вежі 
Всі ми там будемо! 
Влітку по горах йти заважає малина, чорниця, гриби та інший підножний корм. А взимку навіть гірше! Тут такі краєвиди ніби на нас наділи 3D шолом та включили заставки з Віндовса! Приходилося зупинятися і фотографувати. То ж до самої вежі ми підійшли вже як сонце сідало десь там над польськими Бещадами. Запрошуємо у Експлорер! 
Пікуєнні краєвиди… 
І хороша компанія гарантовані! 
ПОчинається найтяжча і найкрасивіша ділянка шляху 
Власне тому і найтяжча бо найкрасивіша 
Йшли ми десь так 
Насправді навіть бувалі туристи нечасто попадають на таку класну погоду! 
Але часу гаятти не можна. Тож йдемо вперід до вежі! 
17-00. Вежа міцна, драбина надійна, зірватися тут важко. От правда сніг та лід падають на голову, але лізти почерзі не було часу. Не хотілося прокохати захід сонця. Ламаючи готичні снігові наддуви ми щосили рвемося вгору! Вітру немає, чути лиш поскрипування рукавиць об холодний метал. В мене повне де-жа-ву з шахтою в Стебнику. Там теж темно, холодно і сюрреалістично. Сонце сідає і стає потроху холодно. Закутуємося у хто що має. Це не показове фото для мами. Він так справді йшов! 
На вежу ми піднімалися траверсом. Так ближче і легше 
І тут не без перешкод! 
Дорога від радіотрансляційки до гори Топас 
Ще трішки і сонце сяде 
А під ногами лежить хрумкий сніг 
Ось і вона, наша прекрасна! 
Останні метри до мети 
Виглядає що ми встигаємо! 
Астронавт НАСА дереться на свою ракету 
Давай, давай! Сонце ще не сіло! 
Я поліз за Ваньою 
Головне шоб льодяник на голову не впав 
Десь над Польщою 
В сторону Львова 
Ура! Ми нагорі! 
Я п’ятнадцять років ходжу по Карпатах і ще їх з такого ракурсу не вєдіу. Ніби лише 110 метрів в плюс, але воно створює справжнє відчуття висоти. Навіть на найстрімкіших скелях Шпиць чи Пікуя ти не відчуваєш себе драконом на даху собору Парижської Богоматері. Бо недалеко земля. А тут невеличка напів-прозора платформа під ногами і неймовірні Карпати на всі 360! Воно того вартує! Тут реально круто! 
Полонина Красна з вежі 
Вид в сторону Львова 
Карпати з висоти вежі на г.Топас 
До нас завітали гості з космосу 
Жертовник справжнього руфера 
«В зимових походах є один мінус… Мінус десять!» 🙂 (с)Свят. В зоряну безвітряну ніч температура опустилася дуже швидко. Добре що в нас є сухпайки з саморозігрівачками. І їжа тепла, і руки можна погріти. Колись ця вежа служила для калібрування Пістрялівської РЛС. А зараз це точка притягання екстремалів. Не здивуюся якщо звідси скоро зроблять rope-jumping. -7С 
Сухпайки з HighLander в бойових умовах не підвели 
Наразі найекстремальніше місце для моєї вечері 
Їжа що зігріває і ззовні, і зсередини 
Дилема: їсти вже чи далі грітися? 
До нас прилетів святий Миколай 
18-00. Спуск на землю виявився навіть важчим ніж підйом на вежу. Руки та ноги були задубівші, пальці боліли від холоду та нормально не згиналися, холодне Revo не смакувало. Але коли ми вже нарешті пішли дорогою вниз то поступово розігрілися та, навіть, розділися. От так під Великою Медведицею та при місячному світлі ми, спотикаючись об замерзле каміння, все таки добралися до машини. 19-30, Ваня «цілує фари» та поглядає на вихлопну. А нам ще чотири години пиляти у Львів. Десь так ми йшли назад. 
Нарешті прийшли! Але ще треба виїхати до траси! Їсти хотілося неймовірно. Та в сільському магазині нічого крім алкоголю не виявилося. Подивившись на наші спухлі моськи продавець таки зжалився та за 30 грн зробив нам три подвійні мівіни які, напевно, тримав для себе на ранок. Ох як вони нам тоді зайшли! Підживившись ми мовчки вертаємося додому. Животи повні мівіни, а голови – вражень. Це, насправді, велике щастя мати друзів з якими комфортно не тільки говорити та бухати, а й мовчати та мандрувати. Дякую вам за чудову компанію і викладайте свої фото та відео. Як сказав би Синютка, Ваня і Влад це хлопці з якими хочеться мандрувати! 
ПС: Після колючки дорога таки йшла «нормальна» аж до самої вежі. Але ж треба час від часу і булки розімнути. Інакше зростуться докупи. 🙂
