Репортаж зі знаменитої Дрогобицької Солеварні. Як там є зараз та чому вони не можуть задовольнити попит населення.
А так її їдять!
Готовий продукт
В теорії кухонна сіль це лише натрій + хлор. Але на практиці все значно складніше. Смак солі залежить від місця та методу її видобутку, типу кристалізації та чистоти кінцевого продукту. Під час екскурсії наші язики самі у цьому переконалися! Навіть в ідеальних умовах, під землею сіль не є в чистому вигляді. Там завжди присутні домішки грунту, органіки та інших хімікалій. Навіть один міліграм “ціаніду” може зіпсувати смак цілого мішка доброї солі. Тому на виробництві присутні технологи, відстійники, випарювачки та дробилки! Та й дуже важливою є любов, з якою вони цю сіль роблять!
Сільзавод виник на місці колишнього солоного ставка, що тут був за княжих часів. Вулиця й досі так називається «Солоний Ставок». З часом місто розбудовувалося, ліс вирубали, ставок висох. Але солі далі хотілося. Тому прийшлося копати в глибину.
Виробництво працює таким чином. Є шахта на глибину 50 метрів. Двадцять п’ять з них заповнені грунтовими водами. Вода розчинає сіль і утворюється ропа. По шахтних мірках тут зовсім неглибоко. Це суттєво спрощує процес викачування води на поверхню.
Під землею є природня соляна лінза що йде вздовж вулиці Солоний Ставок від церкви Юра і до Пожежної частини. Перпендикулярно до лінзи, тобто зверху Бориславської вулиці вниз до центру тече підземна річка. Ця річка розмиває існуючу соляну лінзу утворюючи чудову ропу з концентрацією 300 грам солі на 1 літр води. Якщо відкрити кришку копра і прислухатися – то добре чути плюскотіння цієї підземної річки. Дебет такого ствола приблизно 3 куби ропи за добу. Тобто більше ніж приблизно тонна солі на добу це підприємство не може виробити в принципі.
Ропа в процесі випарювання
Ропа в процесі випарювання
Електричним насосом ропу викачують у великий басейн-відстійник. Тут тверді частинки грунту та інші нерозчинні елементи опадають на дно або вспливають. Далі відносно чисту ропу подають на випарювання. Під дією тепла вода перетворюється в пару а сіль залишається. Це і є готовий продукт.
А от Дрогобицький хлібзавод поступає хитріше. Він купує в завода чисту ропу і напряму додає її в тісто. Ціна такої солі виходить дешева бо не витрачаються кошти на випаровування, та й хлібзавод економить на воді.
Приміщення де знаходиться соляна шахта
Всередині, під нами 50 метрів провалля в соляну ванну. На задньому плані старий неробочий насос
Сцена з лихварем фільму “Довбуш” знімалася саме в Дрогобицькій солеварні. Для цього над відстійниками ропи, навіть, вистелили нову підлогу.
У фільмі один з опришків кидає сина лихваря в справжній соляний розчин! Розповідали, що актор був дуже щасливий, коли все вийшло зняти з першого разу ?
Більше про цікаві місця де знімався фільм “Довбуш” є тут.
Усі напевно знають що людина без води може прожити 2-3 доби а без їжі майже місяць. Та не всі знають, що без солі та ж людина загнеться за наступні 2 місяці. Ти будеш дертися на стінку та лизати штукатурку, лиш би мати хоч щось солене. Саме тому всі древні поселення завжди були поблизу солеварень, а не десь у відкритому степу. Саме тому у середньовіччі велися соляні війни. Та навіть у 17 столітті професія чумака, що розвозив сіль по селах, мала престиж теперішнього ІТ-шника. Ситуація з сіллю кардинально змінилася лише з винайденням залізниці і здешевленням її транспортування.
Ще німці були механізували Дрогобицьку солеварню і підвели сюди природний газ. Це був розквіт солеварні. В ті часи з градирень утворювалися хмари пари які випадали дощем на город моєї бабці. Так просінувало аж до 90-х років. Тоді газ подорожчав, як і електрика. Тому виробництво готової солі в донецьких шахтах стало більш рентабельним. Там її можна було черпати готову, не потрібно було випарювати воду.
Залишки німецького обладнання на Дрогобичькій Солеварні
Залишки німецького обладнання на Дрогобичькій Солеварні
Відстояну ропу далі подають у невеликі ванночки під якими, наче казани зі смолою у пеклі, поволі горять сирі дрова. Ропа має жовтуватий колір іржі з какао. Після випалювання получається білосніжна сіль яка, правда, вимагає ще додаткової підсушки та чистки. Уся пара йде в повітря, неекономно. Краще було б нею опалювати навколишні будинки. Керівництво заводу про це знає і старається втілити у життя енергоощадні технології.
Клуби пари від солі
Велика ванна для випаровування солі. Якщо б її зараз відновити то потужність виробництва зросла б в десятки разів
Над ванною навіть даху немає!
Після випалювання сіль висипають у «бетономішалки». Тут її додатково розмелюють і досушують газовими пальниками. Дивовижне видовище: круглі залізні чаші із золотим порошком всередині. Фоткати тут не можна.
Останній етап виробництва це фасування у модні білі пакети автоматичною машиною. Раніше, коли виробництво було масовішим а сіль випалювали газом, то працював велетенський кульовий барабанний млин. Пакети фасувала німецька машина. Та, на жаль, зараз об’єми вже не ті, тому це все порізали на метал.
Процес Фасування
Сам сільзавод знаходиться у затишній долині між двома дерев’яними церквами, одна з них та що Юра і занесена в Юнеско. Це величезна територія на якій завжди видобували сіль іще з часів князів і Хрестових походів. За рахунок цього земля має дивовижну і дуже позитивну енергетику так що не хочеться звідси йти. Територія сільзаводу має величезний потенціал для розвитку туризму. Кемпінг, соляні озера влітку, соляні воркшопи взимку, фестивалі йоги та інших східних практик, квести хто більше з’їсть солі та корпоративи. Та щоб цей потенціал використати потрібно спочатку вивести завод зі стану руїни що от-от розвалиться і перетворити його в сучасну точку інтересу для туристів.
Сподобалося? Тоді підписуйтеся на наш Телеграм канал щоб нічого не пропустити! Наприклад:
