А ви знали що коло Сколе є ціла гора що пронизана печерами? Це хребет «Ключ» неподалік водоспаду Кам’янка. І якщо на водоспад туристи їздять от вже як двадцять років, то печери лише зараз починають відкривати свій потенціал.
Одна з них, печера Пілігрим, знаходиться одразу коло каньйону поруч з туристичною стежкою. Значну частину печери можна пройти без спеціального спорядження а всередині запросто розташується туристичний табір!
Ці печери відкрили ще у 80-х роках львівські спелеологи з турклубів «Родина» і «Циклоп». Але тоді не було інтернету, то ж до початку 21 століття про них майже ніхто не знав. А жаль! Адже печери – це новий вимір нашої планети. Це територія яку ми от тільки зараз починаємо відкривати.
Саме тому я в 2019 році опублікував на ФБ свій перший репортаж з печер коло гори Ключ. Моя мета була привернути до них увагу спелеологів. І це вдалося. Юрій Касян, голова УСА (Українська спелеологічна асоціація) організував вже три походи в ці печери. Спочатку вони їх просто дослідили, а зараз використовують як навчальну базу.
На жаль, більшість вертикальних печер України є в тимчасово окупованому Криму. А вчитися ж то десь потрібно. Тому Юрій Касян і взявся за печери гори Ключ. Вони тут навішують мотузки, вчать як користуватися спорядженням і, паралельно, шукають нові печери. Згідно з прогнозами науковців їх має бути ще багато.
Я вважаю що гора Ключ і її печери мають величезний туристичний потенціал. Перша за все тому що на Львівщині печер мало. По друге, тут вже є розкручена локація. Водоспаду Кам’янка, шашликів і карпатської природи людям стає замало. Хочеться більшого. А поруч ми маємо справжні печери з кажанами. Третина з них доступні без спеціального спорядження. То ж можна полазити, перевірити себе на клаустрофобію і, якщо все добре, знайти хобі на все життя.
Ігор Турчинов, один з першовідкривачів та дослідників цих печер, любязно погодився надати нам матеріали по них.
Ще про ці печери
Як все починалося та печера “Трьох Кажанів”
«А шо, там є печери?!» – неодноразово чули ми в процесі підготовки до подорожі. Справді, печери у Львівській області це дивина, а ще й у Карпатах – тим більше. То ж здивування людей було очікуваним і тільки стимулювало нас дослідити та описати цей об’єкт.
Ми втікаємо від світу в гори. Але ж наскільки надійніше можна сховатися від всіх не просто в горах, а у справжній гірській печері! Перша моя ничка була печера під Петросом. Правда це трохи далеченько від Львова.
В інтернеті ходили чутки про печери на горі Ключ, Сколівський район. Це лише година-півтора їзди від Львова. Фотографій і координат печери не було. А основний наголос робився що там небезпечно і краще туди не йти. Але ж де небезпечно там і цікаво!
Ось короткий підсумок нашої мандрівки:
- Ми відшукали і дослідили печеру «Трьох Кажанів». Часу на спуск у другу печеру(Семи Кажанів) в нас, на жаль, не залишилося. Обидва входи знаходяться поруч. Її ми дослідили потім
- Печера «Трьох кажанів» як і описувалося є глибока, ~20м вертикального перепаду. Вона простора, ~100 метрів ходів. Четверо людей почуваються в ній цілком комфортно. Влізеться і десять.
- Спуск в печеру вимагає альпіністського спорядження. Без нього це, наразі, є неможливим
- Дно печери сухе навіть попри місячні дощі. Стіни вимазані глиною та вкриті каплями вологи. Повітря тут цілком достатньо, за чотири години перебування ми і половини не видихали.
- Всередині холодно і сиро. Фліс, водонепроникна куртка, і такі ж рукавиці зроблять ваше перебування комфортним.
- Є кілька бокових відгалужень які закінчуються вузькими щілинами. Худі спелеологи пролізуть.
- Лише в одному місці я виявив людські сліди на глині. А так то печера недоторкана. Була до нас
- Печера знаходиться орієнтовно 2 км від озера Журавлине коло «Острова Пасхи». Попри неї йде надійна стежка. Самого входу в печеру зі стежки не видно. Він розташований в такому місці що випадково не провалишся.
- Джерел води близько коло печери немає. Але є місце для стоянки захищене від дощу.
- Стан печери доволі стабільний. Явних небезпек обвалів немає.
Від Львова до водопаду «Кам’янка» півтори години їзди на авто. Ми запаркувалися на початку підйому до озера Журавлине(Мертве) та почали переодіватися. Люди в синіх комбінезонах та зі шнурками на шиї явно диссонували з гламурно – шашличною атмосферою навколо. Та щойно ми минули заболочене озеро як відчули той дикий та загадковий дух Карпат. Ця неповторна суміш вологих тропічних джунглів з домашністю гобітанських рельєфів до дна наповнила наші легені.
Печери коло гори Ключ були відкриті ще у 80-х роках. Та, на жаль, якогось внятного опису в інтернеті, топозйомки чи фотографій звідти я так і не знайшов. То ж ми, Дослідники Львова та Навколо, вирішили самостійно заповнити цю прогалину.
Вхід в печеру «Трьох кажанів» позначений на Вікімапії та Open Street Map. Від водопаду до входу йти, надійною протоптаною стежкою, менше години часу. Перепад висоти незначний. Але насправді печера не там а троха збоку.
Цілком очікувано що вхід в печеру виявився дещо поруч з точкою на карті. Імовірно це зроблено навмисно, аби люди без спелео-досвіду не завдавали клопоту рятувальникам. Ми розділилися і доволі швидко знайшли аж чотири входи під землю. Жодних стежок, місць від вогнищ чи, тим більше, сміття коло входів в печери не було. Напевно що тип спуску та відсутність «позолочених кристалів» внизу надійно відсікають охочих на легкі видовища.
«Коли ти дивишся в безодню, кажани дивляться на тебе» – згадав я Ніцше і повис на мотузці на рівні сьомого поверху. Піді мною вузька щілина три метри завширшки і метрів сто завдовжки. Налобний ліхтарик ледве досвічує до її дна де клубком лежить решта мотузки. Стіни печери виблискують характерним білим грибком та каплями кришталевої вологи. Мене переповнюють неймовірно-гострі та екстремальні відчуття. Бо я перший спускаюся у невідому печеру з якою навіть фоток в інтернеті нема! Та й будь-яких ознак людей до нас, як ото надписів на стінах, відбитків на глині, бичків, фекалій чи потоптаного дна тут теж немає.
Про те що потім підніматися назад я стараюся не думати. Просто потроху відпускаю свій кінець вісімки і, неспішачи, їду вниз, притримуючи другою рукою страхівочний блок. Плавно торкаюся листяного дна і розумію: ще одна моя мрія здійснилася! Ці дванадцять років пошуків, тренувань та планувань були недаремні. То ж поки спускаються мої товариші я освоююся на новому місці.
Я стою в печері півтора – три метри завширшки і десь п’ятдесят метрів завдовжки. Дно печери це глина-листя-каміння. Печера утворилася тектонічним способом. Тобто це тріщина в породі під дією гравітації і землетрусів. Такі печери характеризуються мінливістю і нестабільністю.
Щілина піднімається вгору від підлоги і практично на половину висоти нашого спуску. Один кінець печери закінчується глиняним завалом. Але коло нього є перпендикулярна тріщина для дуже худих спелеологів. Інший кінець щілини впирається в характерний алмазоподібний камінь догори дригом. Він чимось нагадує те місце в церкві з якого священник каже проповідь. За цим каменем йде продовження печери.
Коли всі спустилися то ми пішли досліджувати що там далі. За трикутним каменем йде невеличкий схил і потім поворот ліворуч. Далі вертикальний спуск і невеличка кімнатка 2 на 2 метри. Це і є дно печери. Вниз йдуть хіба що вузькі ходи в які стікає вода під землю.
В цьому відгалуження ми знайшли невеличкий чорно-білий сталактитик. Він ріс на виступі над вертикальним спуском. Приємно однако; Також в печері живуть симпатичні сині слизні що залюбки вилазять подивитися на світло спелеологів. А при спуску було вилетіло кілька кажанів. То ж печера є заселена.
Підйом це не спуск і тому чим голодніший ти є, тим легше тобі підніматися. Бо вага менша. 🙂 Я йшов останнім тож встиг не тільки зголодніти, а й навіть трохи змерзнути. Порада на майбутнє брати з собою светр чи фліс. Як і у більшості печер, тут є свій мікроклімат. Температура десь 10 градусів, пара з рота точно йшла!;
Ну і Електричкінг казав шо я був похожий на Суса. 🙂 Не знаю чи це комплімент чи образа 🙂
Всі безпечно піднялися на поверхню. Насувалася гроза тож ми прийняли рішення швидко збігти до машини. Коло Мертвого озера нас зупинили дівчата.
– А це ви з печери спускаєтеся? – спитали вони у нас.
– А Ви звідки знаєте про цю печеру? – спитали ми їх у відповідь
– А що тут справді є печера? – відповіли нам дівчата питанням на питання.
Все просто. Такі ж щасливі та вимазані глиною обличчя були недавно у них самих в печері Атлантида. Не потрібно бути Шерлоком Холмсом щоб по наших шнурках, шоломах і налобних ліхтариках безпомилково визначити звідки ми йдемо. Пообіцявши їм написати цей звіт, який ви щойно дочитали, ми пішли лякати своїм виглядом відпочиванців на автопарковці.
Печера «Веселка» і печера «Семи Кажанів»
Ми дослідили ще дві печери в районі водопаду Кам’янка – озера Журавлине, Сколівський район. Одну з них ми перевідкрили заново і жартівливо назвали «Печера Експлорер». А так то вона називається Веселка.
В цій печері дуже довго ніхто не бував. До нашого приходу вхід був засипаний великим камінням, трухлявим буреломом і ще надійно поріс мохом. Всередині печери я бачив слід на глині від кедів однієї людини і лотус на стіні. Всередині печери є три великих зали і перепад висоти під сорок метрів.
Друга печера Семи Кажанів може заслуговувати на звання «Туристична Принада 2019 Року». Чому? Тому що вона розташована неподалік основних туристичних маршрутів коло Озера Журавлине. Всередину можна спуститися без шнурків, там відчути енергетику планети, набути базових спелеологічних знань, а також поспостерігати за кажанами. Та й просто з користю провести час. Люди деколи проводять на галявині коло водопаду Кам’янка цілий день. Хоча сам водопад і Озеро займають не більше ніж годину часу. Ну а далі просто сидять коло мангалу.
Обидві печери розділяє лише кілька метрів засипаних ходів. Впевнений що ці завали можна розібрати, а печери об’єднати. Тоді буде найбільша печера Карпат.
З траси Київ- Чоп до водопаду Кам’янка та озера Журавлине (Мертве) йде добротна дорога з вказівними знаками. Описувати немає сенсу. Далі лишаємо озеро по праву руку і перед струмком йдемо стежкою вгору. Відгалужень немає, то ж десь за 40 хв ми виходимо до масивних скель. Ліворуч в насипах каміння знаходяться входи в печери.
Вхід в печеру “Семи Кажанів” має форму замкової щілини. Він розташований зразу навпроти входу в печеру «Трьох кажанів” про яку вже йшлося вище. Спустившись по каміннях вниз ми попадаємо у перший зал. Він має форму довгу щілину і йде на південь. Висота залу метрів з десять, довжина сорок і ширина метр. В кінці залу є розгалуження. Кілька ходів засипано, але є пролаз праворуч.
Також можна вилізти на камінь і попасти на верхній поверх. Там є простора кімната і потенційне продовження печери. А ще дуже багато кажанячого лайна.
Пролаз у наступний зал йде на захід і складається з трьох етапів. Останній з них особливо вузький та підступний. Наче домоклів меч над твоєю плоттю нависає гострий камінь. Потрібно просочитися під ним. Влізтися можна лише ногами вперед на спині. Зате тепер ми попали в надра землі і є повністю відрізані від цього прикрого світу.
Ось як воно виглядало на відео
В цьому залі ми надибали трохи артефактів. На стіні висіла мацьопка алюмінієва табличка клубу любителів а..ізму «Сфера». На глині витиснутий 1992 рік. Згідно статті «У 1992 р. І. Турчин описує гравітаційні порожнини на хребті Ключ. Найбільша з них – печера Прохідний двір (520 м).» Роки збігаються. Крім того було ще кілька менш чітких настінних написів. Найновіший рік був 2000р. Тобто востаннє люди сюди спускалися ще дев’ятнадцять років тому в до-цифрову еру без інтернет форумів та фотоапаратів.
В кінці залу у напрямку на захід є продовження печери. Принаймні його далі просвітлює ліхтарик. Але вхід закриває великий камінь десь 1мх1мх0.2м. Його можна лебідкою відтягти і тоді відгребти дрібну гальку лопатою. Дуже ймовірно що це і є продохід в наступну печеру.
Смачно пообідавши готовою їжею з безполум’яних взрив-пакетів ми пішли оглядати решту отворів. Вони розташовувалися поруч печери Семи Кажанів і були наче лисячі нори, мали вхід і вихід. Ми оглянули п’ять штук, але назагал вони неглибокі та недовгі. А ще дуже сипкі. Один камінь чуть не розчавив моє серце, добряче налякавши Гандзю. Розчаровані ми збиралися вже йти назад до машини, але вирішили для порядку перевірити останній отвір.
Практично зразу ми зрозуміли що зірвали Джек-Пот. Каміння, що сипалося з-під ніг, летіло вниз довго і з характерним тунельним звуком. Вхід закривали оранжеві стовбури бурелому, настільки старі що кришилися голими пальцями. Ми відсунули одну брилу, Стінгер спробував піти вниз, але не влізся в отвір. Ну дуже вже він був вузький.
Я поліз у бокове відгалуження що йшло горизонтально. Раптом там буде вхід? Але це все були або тупіки або дуже вузькі щілини вниз. Щоб вилізти звідти мені прийшлося зняти шолом і просунути його вперед. Та не встиг я закінчити цю операцію як шолом зісковзнув і з лунким пластиковим звуком полетів у бездну. Падіння тривало добрячих кілька секунд.
Ми всі засумували. Цей шолом з нами ходить вже більше десяти років, дорогий як пам`ять. То ж ми зібралися силами та оголосили операцію «Порятунок рядового шолома.» Ми трохи зкинули вниз дрібних каменів, трохи покопали землю носком вібрамів. Тоді зсунули у провалля одну дебелу каменюку і вхід в печеру людського обрису.
Далекобійний ліхтарик досвідчував до дна, воно було капець як далеко. Колодязь переходив у залу що йшла на схід. Шолома видно не було. Ліворуч можна було перелізти по каменю на кілька метрів вниз на проміжний майданчик. Звідси вже було видно весь зал і мацьопкий шолом на дні. Спуститися вниз так сяк можна було по камінню. Піднятися назад – лише по шнурку, занадто вже слизько та небезпечно. Загальний перепад висоти був десь на око коло 22 метри.
В кінці цього залу ми побачили найпрекрасніше місце за сьогодні. Це ще один зал десь зо три метри завширшки і двадцять завдовжки. Стіни в нього були рівні, наче з бетонію. Цей зал йшов строго на північ у напрямку печери Семи Кажанів. Дно залу було десь на 6 метрів нижче місця де був вхід. Стеля високо високо над головами. Само собою що тут були кажани. Чуйка підказувала що ці дві печери повинні от от з’єднатися. То ж потрібно буде прийти сюди ще раз, з ванночками, ночівлею та гітарою.
В останній залі на стіні ми побачили вицарапаний знак лотоса. Він був акуратний, значно культурніший за хаотичні написи в Семи Кажанах. Це нас трохи розчарувало що ми тут не перші. Ну але нам все рівно повезло що шолом сюди звалився. Це нам було додало азарту копати вхід.
Жумаримося наверх, змотуємо шнурки та ділимося враженнями. Реально круто, цікаво та перспективно. Обов’язково хочемо вернутися сюди ще раз. Спробувати знайти прохід між двома печерами.
“ой тужаться, жумаряться
Дрібні ходи труть.
Там молоді Експло – Експлорики
У печеру йдуть” (с) Гандзя
Хоч в обох печерах нам на голову нічого явно не падало, але шоломи виручали добряче. То десь послизнешся і стукнешся, то просто зачіпишся за стелю. Тому рекомендуємо обов’язково брати їх з собою. Як і змінний одяг. Вийти чистим з печер навряд чи получиться.
Печери ці хоч і не дуже довгі, але красиві та трохи небезпечні! Не рекомендуємо ходити сюди поодинці чи з непідготовленими дітьми. А так то місце як українська амазонія з ліанами та мохами. За якихось сорок хвилин ходьби від будок з наливками ми опинилися у дрімучих Карпатах де колись я зустрів ведмедя.
Печера “Прохідний Двір”
Найдовша гравітаційна(тектонічна) печера в Українських Карпатах знаходиться в кількохстах метрах від Мертвого Озера, де водопад Кам’янка. Це є багатоярусна печера з кількома великими залами. Вона має аж п’ять входів і жодного виходу. Тому логічно що її назвали «Прохідний Двір». Загальна довжина розвіданих ходів 520 метрів, перепад висоти в печері складає 40м.
Якщо Ви думаєте що п’ятсот метрів це мало то помиляєтеся. В цьому звіті я покажу що ділянку в двісті метрів довжиною можна досліджувати кілька годин і навіть там заблукати.
Гравітаційні печери це є, по суті, тріщини в гірській породі. Під дією сили тяжіння каміння, з якого складаються гори, тріскається і зсувається, утворюючи печери. Це є принципова відмінність гравітаційних печер від гіпсових (Млинки, Оптимістична). Останні вимила вода, тому вони мають гладкі стінки і кілометри широких ходів. Гравітаційна ж печера це є нагромадження гострого каміння та непередбачуваних переходів між ним.
Найкращий час йти у гори взимку це коли цілу ніч падав лапатий сніг, а на ранок перестав. Тепер уся ця пост-осіння сірість вкрита збитими вершками. Штиль, морозець і неймовірно пухкий сніг під ногами. Він ще не встиг влежатися тому топтати його суцільне задоволення.
В цю мандрівку я вирушив з Євгенієм Васильєвим. Це людина яка перша відкрила і дослідила печери на Кам’янці. Півтора години зі Львова минули як один світлофор і ми були перші хто замовив гарячий чай коло водопаду.
Далі по цілині торуємо стежку до озера. Сьогодні ці гори такі ж як і були колись, без туристичного буму. Ніщо не вказує на ті потоки людей які що вихідних ходять тут взад-вперед. Якби ще не написи на деревах… Але місцеві лісоруби і цьому колись дадуть раду.
Який кайф йти зимою в гори? Та прямий!!! В холодному повітрі більше кисню. То ж кожен твій подих це насичення легень додатковим кайфом. Виходить кисневий калян на шару.
Євгеній розповідає що колись озеро було без острова посередині. Але лісорубам цікаво було дізнатися яка там глибина. То ж вони почали закидувати його гілками та стовбурами. З часом це все обросло органікою, затверділо і сьогодні там можна навіть ходити. В ті часи всю гору Ключ були вирубали під корінь. Потім лісоруби пішли, а замість них прийшли вони, спелеологи. Тоді ці місця були дикі і намет коло озера міг ніким не торкнутий тиждень стояти .
А от і пара з гір йде. Це є надійна ознака що ми підходимо до входу в печеру. Всередині в землі завжди тепло, десь +8-10 градусів. То ж печера парує і манить до себе характерним запахом глини та грибка.
Якось незвично роздіватися посеред цього снігового царства. Але це потрібно зробити, бо інакше в печеру не влізешся. А якшо і запхаєш туди свою тушку у пуховику, то точно спаришся. Досліджувати печеру починаємо з першого входу, з якого її, власне, і відкрили.
Ти залазиш у вузьку щілину посеред скель та попадаєш у кімнату середніх розмірів. З усіх сторін стирчить каміння, а ходи в інші зали ховаються за ним. Пройшовся взад-вперед пару метрів, покрутився на місці і вже невідомо кудою ти заходив. Все воно однакове.
Євгеній розказує як правильно досліджувати такі печери. Не потрібно спішитися і пробувати пройти все і зараз. Лазити по такій печері це дуже трудоємка справа. Можна виснажитися, травмуватися чи десь застрягти у вузькому місці. Та й зблудити легко. Тому оглянув кілька залів, вийшов наверх та відпочив. Далі знову. Другий раз ті ж місця вже будуть здаватися завиднішими та проходитимуться легше.
Ми так і зробили. Зайшли, погуляли і вийшли. Ось ще кілька світлин що ми там бачили. Тут можна ще йти і йти, поки обходиш всі ці ходи. Але ми вийшли та оглянули ще другий вхід. Бо йти через печеру то дуже довго.
Другий вхід суттєво відрізняється від першого. Це вузька довга щілина яка втікає глибоко під землю. Далі вона розгалужується. В одну сторону йде тунель на третій вхід. А в іншу – у велику залу що потім з`єднується з першим входом.
Спускаємося вниз до озера і не можемо нічого там впізнати. Де вранці були лише наші сліди в снігу зараз витоптано аж до землі. Як ми зранку йшли вгору петляючи так само потім автобуси туристів і втоптали стежку. Ще півтора годинки і я вже відмочую глину з обличчя у теплій ванні. Все таки добре що ці печери так близько від Львова! Треба буде сюди ще влітку навідатися, з наметом і на два дні щоб усе пройти.
Ну і трохи занудства на кінець. Найгірший час йти в такі печери – це весна. Тоді вони ростуть і змінюються, відбуваються нові тріщини та обвали. Тому краще в цей час туди не ходити. Шукати печери найкраще взимку в мороз. Тоді вони димлять як паровоз. Ну а Прохідний Двір можна пройти так, без альпспорядження. Але шолом мусить бути! І тут ще є ділянки куди можна печеру розширяти і пробувати дотягнути до кілометра.
Дякую що дочитали аж сюди. Ось вам в нагороду пару печерних красот надодачу. Спали вони на самих видних місцях, приходилося просочуватися між ними та камінням щоб не зачепити та не розбудити.
До зустрічі в печерах! Сподобалося? Тоді підписуйтеся на наш Телеграм канал щоб дізнатися про більше цікавих місць в цьому районі. Наприклад поруч ще є:
