За 20 км на схід від Берліну знаходився чотирьохповерховий завод Гітлера, що виробляв хімічної зброю. В разі його аварії чи бомбардування могла б постраждати столиця Третього Рейху. Тому підприємство сховали під землею, а на поверхні збудували величезні вежі з водою – щоб все затоплювати!
Далі ще цікавіше. Після закінчення війни підземний завод опинився в Союзі. Там, на глибині чотирьох поверхів, сховали головний командний пункт країн Варшавського договору (це такий радянський аналог НАТО). Він розташовувався лише за 20 км від кордону: жирна ціль, якщо знати куди бити.
Але попри таку близькість, НАТО так і не довідалося, для чого, насправді, служив об’єкт в/ч 96579 «Араблет». Вони, як і більшість радянських солдат що проходили там службу, щиро вірили у звичайні склади зі зброєю. Шокуюча правда відкрилася аж у 1994 році, після відступу окупантів додому.
Вступ
На початку 50-х років Америка та Європа створили військовий союз НАТО. Щоб йому протистояти Радянський Союз об’єднує країни-сателіти (Чехословачина, Югославія, Німеччина та інші) у військовий шлако-блок. У випадку війни вони разом повинні були б дати відсіч НАТО.
Щоб керувати цією армадою потрібен був надійний командний центр. Москва чи навіть Київ не дуже підходили – були задалеко від очікуваного театру бойових дій. Ідею сховку вони запозичили у Романа Шухевича. Він багато років успішно переховувався від НКВС не десь по печерах чи глухих карпатських лісах, а на околиці Львова прямо в них під носом.
Мова піде про Falkenhagen під Берліном або центральний командний пункт країн варшавського договору. Бункер був настільки секретним що, перебуваючи всього за кілька десятків кілометрів від кордону НАТО, так ніколи й не був розкритий. Буржуї думали що це просто авто-склади і у випадку війни збиралися атакувати їх в останню чергу. Та й більшість людей, що там служило, теж толком не знали його справжнього призначення.
Недовге гугління видає історію бункера. Його збудував Гітлер як підземний завод хімічної зброї хлору та зарину. Також тут робилося дуже токсичне ракетне паливо хлортрифторид яке розїдає навіть скло.
Після загарбання половини Європи совєти втіхаря переобладнали бункер під свої цілі. Вони спеціально не ставили ні трьох рядів охорони, ні електричної загорожі. Ззовні все максимально було схоже на звичайні військові склади. То ж НАТО вважало, що командний пункт знаходитися десь серед 23 інших, більш захищених спец-об’єктів, якими так багата Східна Німеччина.
З розпадом Союзу і відступом військ зі Східної Німеччини усі прозріли. Спочатку – бо профукали таку загрозу. А потім – бо за давнім російським звичаєм, відступаюча армія забрала з собою все, до чого змогла дотягнутися. І хоч зараз там лише тисячі гермодверей та сотні кімнат – масштаби вражають і досі!
День перший: робимо вхід
Бетонка підійшла до старого червоного шляк-баума. За ним виявилися нові ворота з блискучого профнастилу. Це стало несподіванкою, адже все мало бути закинуте та зруйноване!
На КПП висіла поштова скринька і кнопка дзвінка. Таблички на німецькій погрожували, шо сюди не можна бо це страйкобольний клуб. Всередині будки нікого не було щоб спитатися дозволу. Зато одна половинка воріт була заманливо привідкрита….
Де точно вхід в бункер ніхто з нас не знав, то ж ми поїхали прямо. Доволі швидко на головному пляцу побачили групу осіб у камуфляжі і з гвинтівками. Невже це російські солдати-дизертири що не захотіли повертатися “дамой”? Далі ми почули Рамштайн: німці-страйкболісти смажили ковбаски.
Ми гордо розвернулися у них під носом і поїхали іншою дорогою. Через корчі та на повному приводі впевнено виїжджаємо на гору, тобто на сам дах бункера. Обабіч Джимміка височать дві гігантські вежі: вентиляція і пожежний залив.
Пробуємо шукати вхід. Як і слід було очікувати, вентшахти та все що веде вниз замуровано. Ми знайшли драбину з кабельних стелажів і скотчу. Німецька якість, нічого не скажеш 🙂
А може є вхід у бункер з казарм? Бо хоч вони й радянські а бункер гітлерівський – але ж не могли генерали ходити на роботу по дворі! Чоботи могли замастити, наприклад, чи дозу опромінення отримати. З іншого боку: якщо це колись був підземний завод, а вентшахти як атомні гриби – то і вхід мусів бути гігантський, щоб поїздом заїжджати.
Блукати пустими казармами було не цікаво. Тішив я себе думкою, що покажу ці фотки тим хто тут служив. Єдине що вразило це акуратно зняті і поскладані в одній кімнаті вікна. На наших об’єктах їх просто вибивають сторожі від пяної нудьги.
Коли ми вже майже йшли вже на вихід, то побачили вхід під землю. І там була не нова цегляна кладка, а справжні металеві двері! Ми нутром відчували що ціль вже близько. Що от от потрапимо всередину…
Одна казарма стояла пердпердикулярно попереднім двом і мала дуже нетипову круглу герму, як торпедний відсік в підводному човні. Поруч і був схований головний вхід у бункер.
Вхід у бункер мав широку підїзну дорогу для ЗІЛ-а та залишки рельс. Це був навіть не вхід, а цілий ангар з КПП і гермодверима. З одного боку ангар виходив надвір, а з іншого впирався в бетонну стінку.
Більші двері мали розмір десь 3х4 метри, для транспорту. Менші двері це була масивна потрійна герма жовтого кольору для пішоходів. Також всередині ангару були ще будки для охорони і прохід в казарму. Саме ті двері, що ми недавно бачили з іншої сторони.
Жовту герму хтось спеціально поламав. Ключем її не відкрити, домкратом не підняти. Ворота, натомість, могли б бути більш перспективною ціллю для проникнення, якби не бетонні плити, що їх притискали. Німці і тут постаралися. Вони не лише заварили ворота вздовж лінії відкриття, а ще й притиснули їх бетонними плитами щоб точно не відкрили.
Якщо з завісами і зварним швом ще якось можна боротися, то бетонні плити були важкою перешкодою навіть для нас трьох. І тут ми згадали про наше авто, яке залишили коло гігантських вентшахт.
По дорозі до Джимміка ми заскочили в цех з круглою водолазною гермою. Там колись виготовляли отруйні гази Зарин та Хлор. З цеху в сторону бункера йшло безліч кабелів і труб.
В нас, навіть, була виникла надія, що тут знайдемо вхід далі і нічого “шатати” не прийдеться. Але всі ці тунелі, з німецької педантичністю, закінчувалися новенькою цегляною кладкою, а поруч лежали пусті мішки з-під цементу.
Вже стемніло. На повному приводі, по розкиданій бруківці і розібраній колії ми гордо під’їхали під саму герму. Лишивши дальнє ввімкненим – взялися до роботи.
Автомобільний механічний домкрат має всього лише 10см висоти і здатен тиснути тонну. Добряче налігши на ворота всією силою ми змогли вставити його по центру коло зварки. Що було далі Ви вже самі здогадалися…
Коли домкрат був вже викручений майже повністю ми зафіксували ворота цеглою і взялися до бетонних плит. Для повнопривідного Джима відтягнути їх назад не склало жодних труднощів.
Вхід був готовий! Ми перевірили чи влазимося туди і, з повними очима щастя, поїхали додому відпочивати. Вирішили набратися сил і прийти завтра вже на все готове.
Але тут нас чекав нежданчік у вигляді зачинених воріт і шляк-баума на території. Німці подумали, що ми поїхали геть і все тут позакривали. Чесно, ми намагалися акуратно розлочити ці довбані ворота. Але, на жаль, прийшлося їх грубо поламати. Вже будучи вдома ми задалися питанням: що нам за це може бути?…
День другий: всередині бункера
Перша думка зранку: “Якщо німці не поліняться і підуть глянути на свою розшатану зварку та поламаний бетоній то нам буде капут!” Тому цей раз ми вирішили заїхати з кардинально іншої сторони через ліс, попередньо пересвідчившись, що нас ніхто не бачить. Лишивши машину в кущах ми навпочіпках, наче справжні диверсанти, пішли по закинутій дорозі в сторону входу, пригинаючись на кожний шорох.
Наша щілина стояла нетронута чекаючи своїх господарів, ознак чужих слідів на ній теж не було. Один за одним ми швиденько просочилися всередину бункера. Хух, тепер почуваємося у відносній безпеці. Головне щоб вхід за нами ніхто не залочив.
Ми опинилися у довгому прямому коридорі. За нашими плечима ушатані металеві двері. Перед нами – сотні кімнат і поверхів (поза 400 штук). Ми одразу ж домовляємося не відходити далеко один від одного аби не загубитися. Бо тут це можливо.
Невдовзі коридор переходить у велетенську залу. В неї, також, вливається ще один хід що йшов паралельно від жовтої герми: піший і автомобільний. Висота стелі тут десь сім метрів, у різні сторони відходять менші коридорчики, всякі двері, кімнати і просто кабельні ходи.
Я вимикаю ліхтарик і насолоджуюся своїм перебуванням тут. Ще двадц’ять років тому за це американці дали б мені чемодан баксів, а совєти довічне увязнення. Найсекретніший та найбільший в районі бункер перед нами.
На підлозі зустрічаємо старі газети, уламки апаратури, лампочки і дроти. Якби мати з собою EcoFlow то можна було б, навіть, це все заживити. В бункері доволі автентично, сучасного сміття немає.
Минувши кілька здоровезних потрійних герм пальці ніг відчули тепло. Ми пішли за ним і, доволі скоро, опинилися на поверхні. Це і є той “живий” вхід, що його лишили німці для себе. По координатах він знаходиться недалеко від центрального пляцу, де ми розверталися машиною. Але знайти його в зеленці ще й вночі – було б нереально. Не кажучи вже про можливі давачі руху.
Довго не засмагаючи ми пірнули назад у лабіринт бункера. Дивуємося цим дверям назовні які, нібито, і міцні, але замок примітивний та легко відкриється підручними засобами.
Далі нас чекало найцікавіше – хімічні цехи обкладені плиткою з ілюмінаторами між ними. Тут виготовляли дуже небезпечний препарат хлортрифторид. Ця хіматура розїдає все, включаючи бетон і скло. Німці планували вантажити її в снаряди і бити по бункерах.
Якшо ставався витік і все починало горіти, то була можливість оперативно залити цей відсік водою з водонапірної вежі на поверхні.
Совєти юзали ці приміщення як прості душові. Взагалі, в цьому бункері дуже добре видно де будував союз, а де німці. Тонкий і кривий бетон, калічні сходи, перекошені двері що не закриваються… Німецька робота ж досі майже як нова.
Спускаємося нижче. На другому з половиною поверсі ми натрапили на зал з запасами води. Три баки кожен розміром з п’ятиповерхову новобудову. Очевидно, що їх сюди помістили ще під час будівництва бункера і потім ніхто не зміг назад забрати. Людина зверху виглядає як оса на трилітровому слоїку з медом.
Якщо верхні поверхи були насичені важкою технікою і залізяками, то на нижніх вже йшли кабінети, апаратні, великі зали для засідань.
Нас здивував четвертий поверх. Він нагадував Лощину і різко контрастував з усіма попередніми. Стіни були зписані графіті, повсюду валялися пляшки, пачки та інші атрибути підземної богеми. Колись звідси був прямий вихід назовні, кудою ці “відпочиваючі” і проникали. Зараз він теж залочений.
О як це було приємно знову опинитися серед літа. В бункері хоч і сухо, але температура лише +10 градусів. До речі, цією сухістю німецькі бункера позитивно відрізняються від радянських. Бо як не крути, а в наших або сиро, або води по кісточки.
Вхід у бункер ми лишили відкритим для всіх. Якщо хтось з наших буде там то може скористатися або ним, або культурним входом. Тільки я б був з культурним дуже обережний. Легкий доступ буває тільки в пастку.
Цей бункер вчить що:
- Ще в Другу Світову Війну військові заводи будуватися під землею де їх важко розбомбити
- Секретні бункери ворога можуть бути на видному місці, просто добре замасковані
Дуже сподіваюся, що сучасні Українські оборонні підприємства будуються принаймні по тих же стандартах, що і німецькі вісімдесять п’ять років тому.
Сподобалася стаття? Тоді підписуйтеся на наш Телеграм канал щоб знати більше! Наприклад:
