А Ви хочете відвідати справжні дикі гори без вирубок, джиперів та витоптаних стежок? Хочете побачити вражаючі краєвиди, стрімкі водоспади та назбирати цілий кульок грибів? Тоді вам на гору Лаз! Вона знаходиться на хребті «Сопітські Полонини» в нетрях заповідника «Сколівські Бескиди». Це нескладний одноденний маршрут для справжніх поціновувачів листяних Карпат!
Наш маршрут починатиметься і закінчуватиметься в селі Сопіт. Його великим плюсом є те, що підйом і спуск йдуть різними дорогами що значно цікавіше. А так як «ЛАЗ» – це легендарний Львівський Автобусний Завод, то то до початку підйому нескладно добратися як громадським транспортом, так і власним авто. Ось координати. То ж поїхали!
Залишаємо авто на спеціальній парковці і роздивляємося карту маршруту що тут же і закріплена. Вихід на хребет йде відрогом з лівої сторони, потім стежка пролягає «Сопітськими Полонинами», далі гора Лаз і спуск до водоспаду відрогом з правої сторони. А там вже і наша парковка. Ніби, на перший погляд, все просто і зрозуміло. Але ж це Бескиди – одні з найбільш складних для орієнтування гір Карпат. То ж без пригод не обійшлося.
Маршрут, який я тут описуватиму, хтось пробував промаркувати. Але зроблено це так, що три повністю тверезі туристи постійно губили орієнтири та часто мусіли йти напролом. Бо навіть на GPS далеко не всі стежки є позначені. Але ж так цікавіше!
Дерев’яним містком переходимо річку і далі чалапаємо ґрунтовою дорогою аж в кінець села. Потім знову річка, на цей раз вже без містка. Маленько помало, з каменю на камінь перескакуємо на іншу сторону щоб не замочити ноги . За кількасот метрів бачимо шляк-баум. Якщо сюди ще можна було під’їхати, то далі лише пішки.
Знову річка і наш перший екстрим на сьогодні. Приходиться роззуватися і босяком лізти в крижану воду. Нормального переходу на іншу сторону тут немає. Ті, хто маркував цей маршрут, могли б і накидати кілька більших каменів. для зручного форсування річки вбрід.
В цьому місці ми вперше втратили маркування і тому пішли вверх старою лісовозною дорогою. Невдовзі вона закінчується зарослою галявиною. Далі вирішуємо йти по азимуту, тримаючись лівіше, тобто південніше. Схил тут чистий, без завалів. Піднявшись на відріг ми, зі здивуванням, знаходимо красивий плакат нашого втраченого маршруту. Якоїсь явної стежки до нього, як і після нього, ми так і не побачили.
Цим відрогом ми вже вибігаємо на Сопітські Полонини між горами Щавник та Високий Верх. Нас ніжно зустрічає жовте осіннє сонце. Навколо видніються мохнаті Бескидські горби та кущі чорниці. Це ідеальне місце для відпочинку! Підйом сюди зайняв дві з половиною години.
До гори Лаз потрібно йти праворуч по хребту на північний захід. Тут є вторована стежка, не зблудиш. Але пересуватися все рівно неймовііірно важко. То тут то там приходилося зупинятися аби зробити черговий фото-шедевр. А, заодно, і підживитися підніжним кормом – чорницею. Потім виявилося, добре що ми так робили.
Дорога до гори Високий Верх, як і сама вершина, повністю заросла, тому звідти краєвидів не було. На вершині ще залишилися ознаки старого правильного маркування фарбою, а не самонарізами в дерево. Шкода що рослинність тут не розчищена: з висоти 1178м. могли б вийти чудові панорами осінніх Карпат.
Від гори Високий Верх і до гори Лаз стежка вже йшла прочищена, нічого перелазити не потрібно було. То ж ми навіть почали бігти наввипередки аж поки, раптом, не побачили сліди дикого кабана! А потім і його рохкання почули. Вероніка неабияк злякалася і нам терміново прийшлося вигадувати історію що це ратиці козулі. А про те, що в 2009 році в цьому самому місці я вже зустрічав «дика» – делікатно промовчати. Як і про ведмежі сліди якими тоді ми, взимку, верталися до села.
На горі Лаз ми виявили зарослі шанці часів Першої Світової Війни. А також галявину у формі букви «Л» – символу Львівського автобусного заводу. Її навіть видно на Гугл картах. Співпадіння, чи це працівники заводу колись витоптали? Смачно на сонечку перекусивши ми рушили далі вниз.
Спуск до цивілізації тут доволі стрімкий, колінам було важко. Добре що ми піднімалися іншою стороною. Стежка всюди прочищена, трапляються написи на деревах датовані 1998 роком. Напевно тоді хтось водив сюди дітей на екскурсію. Маркування на стежці присутнє але….
В один прекрасний момент ми зрозуміли що вже минули те місце де дорога мала б звертати праворуч на водоспад. Проте якихось вказівників чи поворотів ми так і не бачили. То ж нам прийшлося топати кілька зайвих кілометрів в село аж до церкви. З іншого боку, це були прекрасні кілометри осіннім карпатським лісом. В результат ми собі добряче кайфанули від цього блуду.
Від церкви до парковки вертатися півтора кілометри селом. А далі вже і сам «Сопітський» водоспад. Вперше я тут побував у 2013 році. Тоді це були дикі хащі без стежки і туристів. А тепер тут навіть деруни можна скуштувати!
Продовжуючи тему заводу ЛАЗ-у, як не завітати на найвищий, у цих краях , водоспад «ЛАЗний». Він знаходиться в кількох кілометрах від села Сопіт і туди є нормальний під’їзд. Хоч останній кілометр і прийдеться йти пішки, зате тут значно менше людей та немає комерції.
До речі, якщо залишився час то обов’язково загляньте ще на недобудовану Карпатську гідроелектростанцію. Вона зовсім поруч, а таких споруд в Карпатах Ви не побачите більше ніде!
Ми сьогодні дуже добре поЛАЗили по горах і мандрівкою були мега-задоволені! В сумі нам все зайняло шість годин неспішної прогулянки. Трекер нарахував ~18 км. Є можливості як скоротити, так і продовжити цей маршрут. Головне ввімкнути фантазію 😉
А Ви підписуйтеся на наш Телеграм канал щоб нічого не пропустити!
