В нас була мета – забратися у такі місця, куди не часто попадеш! Де дідько каже надобраніч, а батарея в телефона не розряджається взагалі – бо зв’язок перестав тягнути ще вчора.

Якщо вже кудись і пхатися, то так жеби було епічно. Пхатися туди, куди без машини фіг і доберешся, а якщо і доберешся – то так там і лишиться. Бо впаде сніг і наступна маршрутка буде аж навесні.

Цим об’єкт закинутої РЛС і був унікальним. А ще якраз в новинах проскочила мулька, шо обєкт почали демонтовувати. Тож ми гнали на всіх парах аби може востаннє попасти на це чудо людської природи. Воно, в свій час, моніторило літаки від Чернівців і Бехареста аж до Львова та Умані.

Аби просто попасти на “Шаріки”, переспати з ними і вернутися назад у Львів – то вистачить і двох днів. Але є небезпека шо дупа зростеться від довгого сидіння в автомобілі. Бо їхати в одну сторону аж 8 годин без великих зупинок. Ну і раз вже попав в ті краї, то гріх не побувати в Перкалабі – селі що дало назву однойменній музичній групі.

Зібратися ми домовилися коло Ашану на Стрийській о 8-30. Я був 8-27 і виявив що всі вже на місці і чекають тільки мене одного. Ну а далі дорога до Кутів пролітає повз мою увагу. Одна півкуля мозгу повністю перемкнулася на атмосферу всередині салону, інша – слідкує за дорогою.

При виїзді з Косова по дорозі на Кути є закинута база відпочинку у Лісі. Крім дроту на брамі на місці колодки її ніхто не охороняв. Ми вивантажили булочки та пиво і смачно закусили, пошурхуючи ногами під столиком в оточенні золотого букового лісу. А заодно і познайомилися та поексплорерили місця навколо.

До Косова дорога ідеальна. Далі ямо-асфальт. Після Кутів дорога з розбито-асфальтної переходить в грунтово-камяну. Тепер вже нема ям і їхати можна куди швидше. Зупиняємося біля Сокільської скеолі і пам’ятника «Тарасу Шевченку» з могильним вінком від «Членів клубу інтелігенції Косова». Хтось звертає увагу шо в назві вінка помилка, але ж покійнику на це байдуже.

Ця частина України нагадує фільми про Аргентину коли масивний трафік йде вузькою запилюженою камяною дорогою над самісіньким проваллям. Навколо гори та неймовірної краси природа, а також старі автентичні будинки аборигенів.

Буковина це ідеальне місце для автоподорожей подалі від цивілізації. Тут годинами можна їздити лісами та полонинами, безліч разів переїжджати річки та потічки, минати перевали та так і не натрапити не то шо на залишки асфальту, а й на зустрічну машину відмінну фіри з сіном від лісовоза.

Наполегливо рекомендую всім мати ЖПС і карту. Ми користувалися і тим і тим. Про то, що вже почавсі підйом на гору Темнатик, ми дізналися по колючому дроту який можна було зачепити рукою з вікна машини.

Ми з Кутів заїхали через Путилу в Щипіт, а документи в нас ніхто так і не перевіряв. Я що, даремно робив ті всі дозволи?! Але якби їх не мав то точно би десь та й провірили.

Піднімаємося потроху догори, дорога рівна з невеличким підйомом, все чекаємо коли ж нарешті почнеться жесть або хоча б оффроад. Та недочекалися, справа у вікно раптом вигулькнули куполи і нас ніби блискавкою прошило наскрізь, відчуття наче ти вперше в житті побачив цицьки!

Ми швидко забули про свої дупи і 8 годин дороги та кинулися до…. колиби швиденько займати місце. Це я жартую. Просто під Темнатиком є дуже комфортна колиба з водою, пічкою, вікнами та купою місця всередині. Ми лишили там свої речі, пересвідчилися шо інші туристичні групи будуть ночувати на вершині в бараках і пішли фоткати захід сонця на фоні Шарів.

Саме так, Шарів а не «шаріків» бо ці кулі діаметром понад тридцять метрів та з таким ехом, що «в горах Москаль» всередині відбивається мінімум двадцять разів.

Пішки від колиби до Куполів йти 10 хв, але ми підїхали на машинах. Їм же, маленьким, теж кортить побачити це чудо нашої оборонки. Описувати Шаріки нема сенсу, для цього є фотки. Купола круті, вони акумулюють енергію з космосу і віддають тобі її просто так, тому що вони добрі.

Мало в Карпатах є настільки позитивних місць як гора Темнатик. А краєвиди просто зашкалюють! Якби не захід і зимний вітер, то так би ту і лишилися аж поки очі не засльозяться на це все дивитися.

Самі куполи всередині порожні і доволі брудні, туди можна заїхати машиною і переночувати в разі грози. Але там трава не росте і болото, вже краще намет розстеляти десь коло лісу.

На Темнатику зустріли військового сторожа який охороняв місце розкопок бункера. Саме так, ніхто куполи не розбирав: просто викопували на метал старі бункери які ніякої цінності не несли. Але преса любить робити скандал з нічого. Тому після розголосу цей металобрухт обнесли біло-червоною стрічкою типу «опечатали» і приставили туди цілком адекватного дядька це все стерегти.

Ну а далі традиційне таборування в пятизірковій колибі класу люкс без щілин і навіть з цілими скляними вікнами. Пічка там нормальна, димом не затягувала. Вода є десь за сто метрів в сторону Темнатика коло перших ялинок, дрова теж були заготовлені.

Електричкінг все акуратно позамітав, ми позносили смердючі чоботи в другу кімнату і замість них покидали свої каремати. Місця цілком досить щоб розмістилося 8 людей, є окремо кухня з великим столом і горище.

Але як можна сидіти там всередині, якщо надворі таке небо! Далеко навколо жодних освітлених міст та автострад, жодних підприємств щоб забруднювати повітря. Тому зірки світять навіть краще ніж в 90-і коли вечорами без світла сиділо пів України.

Вночі у нас наробилася ідея для нового стартапу – спальний мішок зі звуконепроникного матеріалу. Щоб він глушив храп інших і не випускав твій назовні.

Коли я дістав свою трембіту, коли приклав її до вуст і дунув – то аж з шаріків фарба повідпадала. Ти вже ніби і перестаєш грати а воно далі вібрує та резонує. Вже склав трембіту назад в машину, а з дальніх гір до тебе все приходить і приходить відбита мелодія яку ти грав кілька хвилин тому.

План був такий: ми їдемо на Джимміку вниз подивитися яка там дорога в Серату. Якшо гуд – спускаємся туди Дастером і звідти на ГЕС і в Перкалабу пару км.

Щоб попасти на цю дорогу потрібно спуститися пару сотень метрів вниз як назад в Шипіт вертатися і там буде різкий поворот направо. Дорога виявилася стрімкою, але прогорнутою екскаватором, так шо для Джимміка шо туди шо назад не було ніяких проблем. Але Дастера Діма пожалів і тому ми поїхалив в Обїзд через Нижній Ясенів.

Ця дорога до Перкалаби робить велииииикий крут і займає десь чотири години неспішної їзди мальовничим карпатським бездоріжжям. В цьому весь кайф, саме за цією глушшю та відірваністю ми сюди і їхали, саме повна відсутінсть звязку дала нам змогу файненько так розвантажити голову від цивілізації.

По дорозі заїжджаємо на Буковинське ОККО по хотдоги. Насправді, це озеро неймовірної краси розміром троха меншим за Світязь та набагато мальовничіше. Саме воно і дало назву мережі однойменних заправок. Озеро повністю оточене лісом шо так підступає до самої води, аж важко йти. В його тихому плесі можна побачити Карпати в кубі: одні над, а інші під лінією відбиття світла. Тут є обладнані місця для відпочинку, чим ми і скористалися. В обід ніхто не палив вогню, час економили. Просто підігріли на пальниках кипяток і захавали харчі з Команчеро. А заодно і просушили багажник Джимміка від пива.

Далі попри Білий Черемош їдемо довгою безлюдною дорогою з Ясенова у Перкалабу. Ого, складається враження що ти вже давно перетнув кордон України і десь скоро опинишся в румунському циганському селі. Вже майже при заході сонця ми, нарешті, побачили закинуті хати та вивіску «Чидро» на в’їзді у село.

Ура, нашій радості немає меж. Нарешті ми досягли найвищої фази розвитку Українського туриста. Перкалаба – це найкуртіше що може бути! Далі лазити по горах немає сенсу, бо все ти бачив і далі буде тільки гірше і гірше. А ще магнітофон Джимміка якось по особливому душевно став грати «Ти Така Дорога МИ, на Паркеті з ногами… обмалюю ті я». Він попав у резонанс з тою музикою в повітрі, яка тут і не переставала грати для тих, хто може її чути.

До речі, на в’їзді в село зливаються дві річки: власне Перкалаба справа і Серата зліва. Разом вони утворюють Білий Черемош, який потім впадає в той же Прут, що і Чорний Черемош. Так Чорна і Біла сили Черемоша урівноважуються.

Інакше як «Їб..ня» язик це місце не повертається називати, та ми і не пробували. Кілька хатів, збудованих політичними вигнанцями, швидше нагадують золоті копальні десь на Магадані, ніж автентичні гуцульські поселення. Все якесь похмуре та депресивне, без явно вираженої карпатської естетика яка є характерна для інших сіл, які ми нині проїжджали. Зрештою, аборигени тут ніколи і не жили, це лісорубне поселення без школи та дитсадка.

Спроби контакту з місцевими провалилися. З інопланетянами іто швидше б порозумілися. А місцеві нашу делегацію чемно посилають на прутень і ми їдемо до Кляузи розкладати намети. Шось не тягне нас ночувати в селі, хочеться забитися в ще більші Ї..я, де де ти точно знатимеш, шо був в найбільш глухому та віддаленому місці Карпат.

За честь поночувати коло Кляузи ми офіційно заплатили в касу по 20 грн з чоловіка, переїхали річку та шляк-баум і невдовзі вже були коло неї, десь 3 км. Перед самою кляузою дорога знову переїжджає річку Перкалаб і йде вверх до прикордонної застави. Ліворуч, навпроти кзяузи, троха вище від дороги є кусок рівного місця де колись, судячи з уламків цегли, стояла хата чергового по гідротехнічній споруді.

Цієї галявини з дороги не видно. Поруч є джерело та скеля з якої відкривається чудовий вид на всю Кляузу зараз. Також, якщо не переїжджати річку а їхати далі прямо попри кляузу, то ми опиняємося коло столиків і джерела Мінеральної води яка, традиційно для Карпат, пахне тухлими яйцями. Далі проїзд тільки по дорозі-річці, ночувати тут не надто комфортно бо сиро. Хоча влітку напевно якраз.

Ну і тепер настав зірковий час на наші намети які ми везли з собою. Розстеляємо в них спальники та каремати, а вони ще досі тримали овечий дух з колиби. Ніби це і було не сьогодні зранку, коли ми там просипалися, а десь давно. Стільки вражень за день, що здається ніби колиба це з іншого життя або походу.

Тут, в Перкалабі, хоч і є нижче по висоті ніж на Темнатику, але було суттєво холодніше. Практично зразу після заходу сонця температура падає до нуля і назад в плюс вертається аж десь в 11 ранку. На Темнатику інію не було взагалі, а тут мало не сніг лежить, от таке воно диво природи коли внизу зимніше ніж наверху.

Загадка для Руфуса: «Що таке маленьке водиться в Карпатах яке всю ніч пищить один раз коротко і один раз довго, як мобілка, і не дає Електричкіну спати?» Але, на відміну від мобілки, воно боїться звуків і затихає на слова «Міша не храпи». Та потім за кілька хвилин все рівно продовжує.

Зранку справжні дослідники не можуть довго спати по кількох причинах. Крім того шо змерз і хочеться в туалет, то ще й дуже кортить роздивитися все навколо. Тому ми вирушаємо на скелю, яка мальовничо нависає над галявиною.

До скелі прямої стежки нема, слід зайти в ліс коло білої шмати повішеної на гілці дерева, рухатися треба вверх до закинутої лісовозної дороги ледь-помітною стежкою нелегальних емігрантів, і після потічка зверунти ліворуч. Тоді через бурелом попадаєш на обрив, а далі і на саму скелю. З неї внизу видно плесо Кляузи, бачимо покриті інеєм машини та наші чотири намети. Вже прокинувся силует Міші, який шукає гриб мувлинєк.

Хто не знає – то є такий спеціальний гриб в горах шо росте тільки в Перкалабі і тілько спеціяльні гуцули його знають. Він має таку мембрану, яка вміє вібурвати від людського голосу. Тому деколи йдеш в Карпатах і в абсолютно пустому лісі чуєш далекі голоси вихідців з Мароко які лунають навперемішку з матюками їх провідника. Міша той гриб знайшов і ми плануємо висадити такі в Полтві, щоб знати хто і коли туди ходить.

Вертаємося в намет – всі сплять, хоча вже 10 година ранку. А як же правило 11 години?! А як же обіцянки виїхати пораніше, бо дома діти чекають, а мені завтра в Штати летіти?! Не біда, зараз виправимо.

Знову складаю я свою трембіту, запихаю її через отвір вентляції в намет і як затрублю щосили, наче це ФК Карпати виграли Кубок Чемпіонів. Від такої прокачки намет роздувся як упаковка від курвасанів 7 days на Говерлі і з нього вмить повилазили на світ Божий контужені туристи.

Назад ми поїхали прямо на північ через Яблуницю, саме ту, де Іван Іванович робив на молочарні, а не там де Буковель розрісся. Зараз в Яблуниці відкрили інтерактивний музей і кожен можу спробувати розстріляти змія з машингверу в 3D симуляторі.

Всіх розвіз, їхав вже сам додому і спіймав себе на думці «який я зараз щасливий і відпочивший. Як мені зараз тут файно і яка та свіжа та пуста голова, хай би та дорога тривала вічно.» Згадував, як було добре всі ці три дні і як нетерпілося написати в телеграм у групу що ми всі молодці. І що Перкалаба, насправді, близько якшо ти мандруєш з хорошою компанією.

Ну і той же похід, але взимку

У  цій частині я поділюся досвідом зимового авто-походу на Томнатик. Розкажу про дорогу, добирання, умови та житло. А також Ви довідаєтеся в якому зараз стані самі «Шаріки» і чи ще не розібрали їх остаточно на брухт. Ну а також почуєте звучання трембіти всередині купола у моєму аффторському виконанні.

Станом на зараз є покращення, поклали асфальт до Путили. Тому дорога від Львова до початку підйому в Шипоті зайняла 7 годин разом з перекусом. Ми їхали Львів – Івано Франківськ, Коломия – Косів – Путила – Шипіт.

Десь на півдорозі до Томнатика нас зустрів напис «КоломОйщина вітає Вас» і ряд плакатів з сантехнічними кандидатами у президенти зрозуміло від кого. Коломия гарне місце щоб поїсти улюблену їжу Українського автомандрівника, а саме – хот дог на ОККО. За останні кілька років французький хот-дог став таким же популярним та поширеним як вафлі Артек, печенько Марія та вода Моршинська.

На таку красу в нього аж встав

От туди і їдемо

Далі їдемо до державного кордону, нас взагалі ніхто ніде не зупиняє. Прикордонники цнотливо відверталися в іншу сторону так ніби ми контрабандисти, а вони нічого не бачать.

Якшо виїхати о 3 ранку зі Львова то о 10 ранку ти вже на початку підйому. Сонечко зійшло, стало тепло і весело. Якшо йти пішки, то від села до Темнатика приблизно 13км з плавним підйомом висоти, десь три години. Але в нас є Джиммік, хоч і стоковий зато Двомостовий і з рамою! Тому спускаємо колеса і, не скидаючи темпу, валимо вгору.

Минаємо одну річку, в прямому сенсу слова вискакуємо на обледенілий берег другої річки. Хлопці потирають потилиці. Добре шо дах в Джимміку доволі високий, інакше б точно пробилися назовні головами подихати свіжим повітрям. Якшо в селі снігу було по протектор, то з набором висоти він починав потроху шкребти об бампер. Зато навколо цілина, на снігу не видно жодних слідів, ми їдемо тут перші!

Їдучи по снігу вгору головне не зупинятися, бо потім не рушиш. Тому на понижайці валю щосили на максимальних обертах, ледве встигаючи вписуватися у повороти та забивши болт на нерівності дороги і теревені пасажирів ззаду.

А їм весело! Підскакують собі на ямках всі троє в унісон та щось мило щебечуть про життя. Це мені нагадало пологовий будинок. Коли породілля лежить та корчиться в муках від старань та болю. А навколо мама, чоловік та інші родичі з щасливими обличчями безтурботно собі говорять про все навколо.

Перед самим перевалом Семенчук ліс закінчився і цілком логічно шо ми застрягли у снігових наддувах. Пробуємо рубатися вверх – безнадійно. На нас чотирьох лише одна лопата, і то саперна. Та лишати машину тут не можна, ми перегороджуємо дорогу. Тому стараємося розвернутися у вузькому жолобі та з’їхати вниз до найближчого широкого місця. Але невдало, під час маневрів машина моцно сіли снігом на раму то ж усі взялися за розкопки.

Та не встигли ми поламати єдину лопату, як нам заканало і над’їхав ліфтований Патруль місцевих контрабандистів. Він зіпхав Джимміка вниз з дороги і поїхав собі далі, а ми перемкнулися на рюкзаки і шкари.

Є от такі в нас попсові та розкручені місця в горах, куди влітку якось аж бридко підніматися, стільки там людей і сміття. Та ж Говерла, водопад Шипіт чи, наприклад, наш Томнатик. Ці точки неймовірно красиві та в міру доступні, тому і є такими популярними для «віддиху». Проте багато туристів йдуть в гори саме щоб втікнути від суспільства, а не попасти на чергову мега-тусу з шашликами і музоном.

Якщо ти справді хочеш насолодитися гарним місцем в горах і щоб не було навколо людей – йти сюди взимку! Півтора метри снігу по груди, тридцять метрів на секунду вітру в обличчя і мінус п’ятнадцять градусів морозу по пальцях ніг надійно відсікають контингент з мангалами та надувними матрацами. А та невелика кількість людей, які все ж таки тобі зустрінуться у поході, то це будуть справжні побратимами по духу. Це, як мінімум, знайомі твоїх знайомих: вони знають ті ж пісні що і ти і з ними завжди приємно та цікаво провести вечір в колибі за куховаренням.

Контрабандист на Патрулі обмінявся товаром з іншим тіпком на конях та санках, подивився косо в нашу сторону та й поїхав собі вниз. «Тільки санки тут далі і проїдуть», -подумали ми та й сіли гріти Їдло з Горганів. Друзі Khimik-а їхали тут машинами два тижні тому і заїхали аж до Куполів. Та зараз не видно ні сліду протектора, ні духу дизеля. Правда якшо йти «по дорозі» то провалюєшся суттєво менше ніж якщо по полю: лише по коліна. То ж колія тут колись і справді була. У Львові сяяло +11С тепла весь тиждень, наш сніг розтанув і народ бігав по Стрийському парку в шортах. А ми, курча, тут мерзнемо та хукаємо на руки.

Від перевалу Семенчук до колиби йти приблизно годинку. Вже десь на півдорозі починає бути видно вершину гори з білими куполами на ній. Це неймовірна красота що додає сил та ентузіазму!!! Правда влітку на зеленому фоні білий склопластик гігантських тенісних шаріків дивиться куди крутіше, ніж на пожовтілому снігу зараз. Та все одно гарно.

Так як ми туристи Досліджені, то і взяли з собою в колибу все що було в машині включно з інструментом. А також метровою сокиру яку тягнув Інтроверт, слоїками з тушенкою, пляшками з ялівцівкою, ананаси кільцями та іншими ніштяками. Як тільки закінчилася «протоптана» дорога і до хати прийшлося йти цілиною, то ми тут же загрузли в снігу по пояс. Що ж, останні двісті метрів прийшлося кому лізти навкарачках, а кому знімати рюкзак і волочити його як санки. Поки ми доповзли до тої колиби, то почувалися як після сауни.

Олесь тягне вбитого оленя до колиби

Останні метри Інтроверта

А чи знаєте ви що є спільного між сауною і зимовими походами в гори? Та це одне і те ж! Зимові походи навіть корисніші ніж сауна! Думаєте я собі з вас жартую Нічого подібного!

Як працює сауна: ти нагріваєш кров в зовнішній частині організму: руках, ногах, в пісюні. Коли кров гаряча то в ній активізуються протихворобні частинки які вбивають все шкідливе. Саме тому коли захворієш, то організм підвищує температуру шоб швидше одужати. В бані той самий ефект але без реальної хвороби.

А тепер весь цимес процесу: вибігти і різко охолодитися. В такому випадку організм зазнає стресу і спрацьовує захисний рефлекс. Твоє тіло думає що ти впав у холодну воду, і тому потрібно зберегти тепло навколо життєво-важливих органів. Відповідно поступає команда всю нашу розігріту лікувальну кров з зовнішньої периферійної системи подати всередину: до печінки, нирок, серця. Бінго! Гаряча кров знищила бактерії та віруси як ззовні, так і всередині організму.

Взимку в горах усе те саме, тільки без стресових ударів тепло-холод. Ти ломишся снігом, топчеш стежку, проламуєш кригу і капець як нагріваєшся. Потім вирішуєш щось пофоткати чи просто впасти на привал відпочити – і тут капець як змерзаєш. Йде той самий кровооббіг що і в сауні, тільки більшу кількість разів і з меншими стресами.

Колиба класу «Люкс» під Томнатиком має пічку, дві кімнати та кухню. Шиби всі на місці, хоча це звісно що не подвійний склопакет. Дванадцять людей там розташується легко, а влітку ще є доступне горище. На момент нашого приходу в колибі було -15С, як зрештою і надворі. Коли ми звідти йшли наступного дня, то змогли її розігріти аж до -5С 🙂 То ж, сплючи в одязі та в двох спальниках, ніхто особливо і не спотів.

По іншу сторону вершини є ще одне гарне місце для ночівлі в старих казармах. Там також є пічка, вікна і ліжка. На думку багатьох, це місце навіть краще з точки зору тепла. Але автентика не та що в карпатській Колибі.

Відомий дестроєр Інтроверт накинувся з сокирою на кругляки коло хати і сучка цілого з них не лишив. Зато потім вони з Олесем мали цілу ніч що підкидати в топку. І усім було тепло.

Інтроверт дестроїть! І всі дуже з того сі тішать

В Коломиї на ОККО ми зустріли ще одну групу яка також їхала на Томнатик, але бусом. Вся група знала Сергія, а він знав її. То ж ми вирішили жити в одній колибі. Незважаючи на різні способи добирання до неї, ми прийшли лише чу-чуть швидше. Тобто ті кілька годин що ми виграли на авто були витрачені на відкопування Джимміка, на обід та на волочіння тягарів по пухляку. З іншого боку, якраз в зимових Карпатах дуже добре розумієш суть приказки «Легко йти по чужих слідах»

Усі 12 друзів природи дружньо розпалили пічку та, поки виднося, пішли перевірити стан колишньої РЛС. Купола стоять, хоча бравого дядечка сторожа з фузеєю вже не видно. З осені тут нічого особливо не змінилося. Тільки химерну антену РЛС вкрив дивний іній, такий як назбирується на радіаторі в холодильнику.

А щоб це було дійсно правдою, то ми винесли на гору трембіту і пограли троха всередині Куполів. Та тут акустика і ехо навіть кращі ніж в гучномовцях для переговорів на Укрзалізниці. Ти вже давно перестав грати, а сфера й далі вібрує та резонує, відтворюючи мелодію яку була хвилину тому.

Звук трембіти всередині купола від РЛС

Олесь тут був вперше і він пішов оглядати казарми. В кінці статті є його круте відео звідти. А ми троха змерзли і скотилися вниз гріти колибу. Тут нагорі всього лише -15С та такий вітер, що в лижних штанах і термусі почуваєшся ніби в одних калісонах. Краще постійно рухатися і не стояти на місці, бо потім можеш рукавиці і не розігріти.

Далі був душевний колибінг коли на кухні не тісно, а тепло. Дегустація семи видів тушеного мяса і стандартний набір Карпатських пісень аж до хрипу. Класно шо тут в колибі зв’язок особливо то і не тягнув, потрібно було виходити надвір. А це всім було влом робити. Уявляє яке б то пекло творилося коли всі 12 чоловік почали би одночасно віддзвонюватися щоб сказати «А я в Карпатах!».

Один момент на який я хочу наголосити. На балонах з газом часто пише що вони працюють до -15С. Це правда, при такій температурі той газ все ще горить, але в рази гірше ніж при +20С. Реально цим газом можна користуватися десь до нуля. Якщо в тебе Jet-Boil то шансів закип’ятити воду при -15С доволі мало. Балон при виході газу з нього буде ще більше охолоджуватися і тому ніц не горітиме. Але якщо мати класику з окремим балоном і шлангом до нього, то можна поставити балон зверху на пальник, розігріти спочатку балон а вже далі нормально закип’ятити воду. Головне не профтикати момент і не рознести ту колибу в друзьки!

Йдучи наніч ми як в тій щедрівці співається «Накривайте столи, та все килимами..» застелили всю підлогу в кімнаті карематами так шо і дзюрки не було. Рюкзаки поставили по периметру аби троха затуляли шпари в стінах. Олесь і Інтроверт повісили на вхідні двері термопокривало і збили собі нари коло пічки і цілу ніч слідкували щоб вогонь не згас.

Спалося добре, навіть сни снилися. В ноги не зимно і це головне. А решта то дурниці. В 6 ранку ми прокинулися і це було зовсім неважко Мороз помагає вранці швидко роздуплитися. Кава з пакетиків, збір сміття з собою назад до машини, прощання з рештою групи і фоткання сходу сонця.

Хоч рюкзаки і стали легші, та йшли ми повільніше. Навколо умиротворююча атмосфера снігової казки з пухляка та кришталики діамантиків що поховалися поміж хвоїнками. Йти вниз не дуже то і хочеться, адже там сіро та похмуро як у Львівській маршрутці.

У Джимміку все замерхло на какашку: перезувні шкари, змінний одяг, навіть пиво Опілля – і то замерзло. Та пальне з ОККО не замерзає, тому ми легко завелися і, весело підскакуючи на ямках, спустилися вниз.

Тут нас чекала неприємність. Морозець вкрив річку льодом. Пішки по ньому перейдеш без питань. Але машину він не витримає. Тому прийшлося згадувати фільм «Крейсер Аврора» та вдати ніби Джиммік це криголам. Практично без пошкоджень важливих елементів ми успішно вибралися на другий берег. Як потім казав Khimik, то нам крупно повезло. Бо лід це дуже підступна штука. Він ріже дроти, трубки, шланги і все решта що там є внизу під машиною.

Пічка ввімкнена, Їдемо додому. Все таки Джиммік це не Лімузин і навіть не Каділак. Тому час від часу потрібно було зупинятися розімнути ноги. Галич – гарна тому нагода. Там є відбудований замок в честь якого названо третину України. Мало би бути шось величне, але зараз навіть посцяти там нема толком де.  Як колись Рим був вершиною цивілізації, а зараз сміття на вулицях лежить, так само і Галич заснував колись велику Державу, а зараз тут навіть замку і то не залишилося. Та ж Пятничанська Оборонна Вежа коло Бібрки і то має підземний хід і ше робочий розвідний міст. А тут ніц

Додому ми привезли на бампері троха Карпатського снігу і відро болота. Хлопці перепакували речі в машину Deadmeet_jun та й поїхали скачувати фотки і монтувати відео. Вдячний їм за компанію і позитивний настрій всю дорогу.

Ну і Гарне відео Олеся на завершення