«Якщо вентшахта об’єкту куди йдете менша за цю – навіть не кличте!» – напише потім Альпініст після вилазки. Та не одні лише вентшахти тут здорові! Кожен з чотирьох підземних поверхів мав стелю як у старих Львівських камяниць – під п’ять метрів висоти. А площу цей завод а потім бункер займає як військова частина середніх розмірів. Після нього навіть бункер Опілля здавався невеличким бомбосховищем у підвалі.

Передісторія

На початку 50-х років Америка та Європа створили військовий союз НАТО. Щоб йому протистояти Радянський союз об’єднує країни-сателіти (Чехословачина, Югославія, Німеччина та інші) у військовий шлако-блок «Країн Варшавського Договору». У випадку війни ці країни повинні були разом дати відсіч НАТО. Щоб керувати цією армадою потрібен був надійний командний центр. Москва чи навіть Київ не дуже підходили для цієї ролі. Вони були задалеко від очікуваного театру бойових дій. Потрібно було мати якусь надійну точку поблизу, в західній частині Європи. І вони її знайшли на околиці Берліну, лише за кілька кілометрів від кордону з НАТО. Цю геніальну ідею совєти запозичили в Романа Шухевича. Він багато років успішно ховався від НКВС не десь по печерах чи глухих карпатських лісах, а на околиці Львова прямо в них під носом.

Мова піде про Falkenhagen під Берліном або центральний командний пункт країн варшавського договору(це радянський аналог НАТО). Бункер був настільки секретним що, перебуваючи всього за кілька десятків кілометрів від кордону НАТО, так і не був розкритий. Буржуї думали що це просто авто-склади і у випадку війни збиралися атакувати їх в другу чергу. Та й більшість людей що там служило теж толком не знали його справжнього призначення.

Про бункер мені розказав один з давніх читачів моїх звітів та Туристичних креативів Станіслав Лисенко. Він там колись служив. Недовге гугління видало історію бункера. Його почав будувати ще Гітлер як підземний завод для виробництва хімічної зброї (спочатку хлору, а потім зарину). Тепер ясно для чого було потрібно стільки бетонію. У випадку аварії чи бомбардування міг би серйозно пострадати сам Берлін. На щастя хімічна зброя так і не була використана в ДСВ. Причина проста – в кожної з сторін вона була. У випадку застосування хімічної зброї неминуче був би удар у відповідь. А цього ніхто не хотів. Схожий принцип був потім використаний для стримування ядерної війни.

Після загарбання Європи совєти втіхаря переобладнали бункер під свої цілі. Але спеціально не ставили ні трьох рядів охорони, ні електричної загорожі. Ззовні все максимально було схоже на військові склади. Наявність колії всередину бункера і великих приміщень цьому тільки сприяла. То ж НАТО думало що командний пункт знаходитися десь серед 23 інших спец-об’єктів якими так багата Східна Німеччина. Розсекретили бункер аж в 1992 році з розпадом Союзу. З бункера все вивезли і його закинули. Хоча іншим бункерам було повезло більше – всередині все лишили як є було, тільки входи заливали бетонієм. З того часу наш бункер не використовувався…На вікімапії добре видно шо місцевість закинута і поросла чагарником як Припять. Знаходиться бункер глибоко в лісі далеко від навколишніх сіл. Все вказувало на цікаву та легку здобич.

Частина перша: Робимо Вхід

Ось приблизно з таким багажем знань та хорошим настроєм Альпініст, Піхотинець та Інженерні Війська(ІВ) зїхали з траси на типову бетонку. Це щоб нас німецькі спецслужби не вичислили. А для друзів все буде ясно з тексту. Поганим настрій бути не міг, лише кілька годин тому ми провідали Лисячу нору. Це ще один бункер поменше, зато з «100% сохраном». Ми встигли троха пофоткати аж поки нам привітно не поморгали камери. Розум переміг азарт і ми вчасно свалили. Але про це буде окремий звіт.

Бетонка підійшла до червоного шляк баума. Він був кимось завбачливо відкритий навстіж. За кількасот метрів ми підїхали до нових воріт КПП з блискучого профнастилу. Опа, це вже сюрприз. Звідки тут шось нове взялося? Все мало бути розбите! На КПП висіла поштова скринька і кнопка дзвінка. Таблички погрожували та застерігали шо сюди не можна і що це страйкобольний клуб. Всередині КПП нікого не було щоб спитатися дозволу. Зато одна половинка воріт була заманливо привідкрита….

Де точно вхід в бункер ніхто з нас не знав, то ж ми поїхали прямо. Доволі швидко на головному пляцу побачили групу осіб в камуфляжі і з гвинтівками. Невже це привиди солдатіків що так і не дочекалися свого дємбєля? На наше щастя це і були ті самі страйкболісти. У вікно Джимміка задуло димом білих ковбасок. З їхньої машини валив Рамштайн. Ми вирішили не палитися вдруге і спробувати знайти вхід з іншої сторони. Я розвернув Джимміка в них перед носом і спокійно поїхав в сторону виходу. Ніхто з фріців на нас і не глянув, не те що питати «Аушвайс?» чи «Хлопці що ви тут шукаєте?» але по німецьки. Це ще більше переконало нас що це нікому не потрібна «помойка» і тут можна робити все що захочеться.

Від КПП ліворуч йшла перекрита якимись патиками дорога. Але ж на те ми інженерні війська аби прокладати бездоріжжя! На повному приводі впевнено виїжджаємо на гору, тобто на дах бункера. Ліворуч від нас лишаються якісь водозбірники і незрозуміла німецька табличка. До речі, це була єдина сучасна табличка на всю частину. Обабіч Джимміка височать дві вежі гігантських розмірів. Альпініст та Піхотинець в захваті, ці вежі вони вже бачили на фотках. І це насправді не вежі, а вентиляційно-водонапірні шахти цього бункера.

Йдемо шукати вхід. Як і слід було очікувати, вентшахти добротно залочені цеглою. Коло більшої з них валялася кимось зроблена драбина з кабельних стелажів і скотчу. Німецька якість, нічого не скажеш. 😊 Тут в нас все відбулося навпаки, Альпініст тримав драбину внизу, а Піхотинець поліз нею нагору. За відкушеними жалюзями були ще одні, непрокусабельні. То ж розчарований Піхотинець з горя мусів хильнути їх німецького Францісканера та лізти вниз. «Невже тут все так залочено, що хтось аж так складно шукав вхід?» – міркували ми. Поки цим всім займалися поруч непоміченою пройшла гроза. Нас вона не зачепила бо ми стояли під дебелим дашком вентшахти.

Піхотинець наполіг що вхід в бункер мусів бути з казарми. Бо хоч казарми і радянські а бункер гітлерівський – але ж не могли генерали ходити на роботу по дворі. Чоботи могли замастити наприклад, чи дозу опромінення отримати. Інженерні війська не погодився з цією думкою. Бо якщо це був підземний завод а вентшахти тут як атомні гриби, то і вхід мусів бути як прохідна ЛАЗ-у, а може навіть і з колією.

Блукати пустими казармами було не дуже цікаво. Тішив я себе думкою що покажу ці фотки тим хто тут служив. Правда вразили акуратно зняті і поскладані в одній кімнаті вікна. На наших об’єктах їх просто вибивають сторожі від пяної нудьги.

Коли ми майже йшли вже на вихід то Альпініст знайшов боковий вхід під землю. І там була не цегляна кладка, а справжні металеві двері! Правда двері так щільно були припасовані до рами, що навіть викрутки не було куди встромити. Не кажучи вже про хитати. Ще один облом, але ми відчували – ціль вже близько. Ми ходимо по бункеру і перебираємо один залаз за іншим.

Одна казарма стояла пердпердикулярно попереднім двом і мала дуже нетипову круглу герму, як торпедний відсік в підводному човні. Поки Альпініст і Піхотинець фоткали її на свої дзеркалки ІВ знайшов ще один вхід в бункер. Як і положено, він мав широку підїзну дорогу для ЗІЛ-а та залишки колії. Це був навіть не вхід, а цілий ангар з КПП і місцем для шашлика. З одної сторони ангар виходив надвір, а з іншої впирався в бетонну стінку з двома дверима. Одні двері мали розмір десь 3 на 4 метри, для транспорту. Інші двері це була масивна потрійна герма жовтого кольору. Також всередині ангару були ще будки для охорони і двері в казарму. Саме ті двері що ми недавно бачили з іншої сторони.

Ліворуч стінка бункера Та сама герма з іншого боку

Оглянувши герму Піхотинець зробив невтішний висновок – хтось поламав механізм. Ключем не відкрити, домкратом не підняти. Ворота, натомість, були більш перспективною ціллю якби… Якби не ботонні плити що їх притискали. Німці і тут постаралися. Вони не тільки заварили ворота вздовж лінії відкриття, а ще й притиснули бетонними плитами. Щоб точно не відкрили.

От можна подумати вони навстіж відкриті і вітер ними хлопає

Піхотинець дістав своє розводло, але ані завіси, ані зварка так просто не піддавалися. Але ж ми інженерні війська і в нас є технічні засоби боротьби з залоченими входами. Правда ми їх лишили коло вентшахт.

По дорозі до Джимміка ми заскочили в цех з круглою водолазною гермою. На казарму він був мало схожий, більше на частину німецького заводу. З нього йшло безліч кабелів і труб, всі в сторону бункера. В нас навіть була виникла надія що знайдемо тут вхід і хитати нічого не прийдеться. Та, на превелике розчарування, всі ці тунелі закінчувалися новенькою цегляною кладкою, а поруч лежали мішки з-під цементу. З німецькою педантичністю вони позалочували тут все. Але що то я так про сумне? Тут ми побачили багато цікавих герм, дейкі були ще німецькі. Тепер можна вже навіть цілу тему «Гермологія» відкривати. По нашим міркам ми побували в непоганому підземному бункерочку і ще носами крутимо, розбалувані… Фото без коментарів, ітак все ясно

Одного не розумію. Куди дивилося командування? Якби в мене дома хтось нацарапав на стіні «Орко 2019» я б харився.

Вже стемніло. Перед тим як пробувати хитати залаз ми вирішуємо перевірити найочевидніший варіант – що там за стрілкою внизу. Памятаєте, я на початку звіту про неї писав. Може вхід там і не треба напрягатися! Піхотинець пішов у розвідку і вернувся ні з чим. Все заросло травою, там масивні водозбірники і все. То ж з чистою душею їдемо Джимміком прямісінько в колись надсекретний бункер.

Ідея була дуже проста: пропхати у верхній кут воріт автомобільний домкрат і зробити там щілину. А потім вернути все назад як було так ніби їх ніхто і не хитав. На повному приводі по розвиданій бруківці і розібраній колії ми гордо вїхали під саму герму. Лишивши дальнє ввімкненим ми взялися до роботи. Піхотинець, правда, пропонував ще Механіка Шевчука врубати, але я сказав що це вже буде занадто нахабно.

Автомобільний механічний домкрат має всього лише 10см висоти і здатен тиснути тонну.  Добряче налігши на ворота всією силою ми змогли вставити його по центру коло зварки. Все таки ворота хоч і з грубої але бляхи. А бляха гнеться. Ну а далі поворот за поворотом, міняючи руки ми стали помічати як тріскають зварні шви та гнеться завіса. Але лише на одній половині дверей. Друга була прикріплена ланцюгом в натяжку з внутрішньої сторони. Наша половина теж мали ланцюг, але тут німці схалтурили і його не натягнули як слід. Чим ми і скористалися.

Коли домкрат був вже викручений майже повністю ми зафіксували ворота цеглою і вирішили залізти. Але навіть Піхотинець не зміг цього зробити. Хоч щілина була і достатньо широка, але стіна йшла далі вниз, де щілина звужувалися бо ворота притискала бетонієва плита. Налігши всім салом на розводло та використавши викрутку в якості зубила ми відірвали половину всього що там було заварено на воротах. Після чого привязали бетонієву плиту до Джимміка і просто відтягнули її в сторону. Я сидів за кермом і не міг повірити в те що відбувається. Ми посеред Євросоюзу машиною ламаємо залочений вхід в бункер.

Тепер двері ніхто не притискав знизу і щілина стала достатньо велика для залазу. Було вже темно, пізно та й сил на хитання пішло багато. То ж ми прийняли рішення пустити туди одного Піхотинця в розвідку і без пива та штатива. Якшо це вже бункер і там все відкрито – тоді вертаємся сюди зранку повні сил і до фотороботи!

Скоро ми почули голос Піхотинця з-за жовтої герми – пробував її відкрити. Далі він пробігся поверхом і весь наелектризований виліз назовні. Добре що це був не Сегфолт, а то ночували б ми з Альпіністом тут до ранку. Очі світяться, на обличчі румянець і безперервно розказує що там і як всередині. Хоч бери і телефон від нього заряджай. Одним словом годнота і треба їхати завтра сюди знову!

Ми зовсім не здивувалися виявивши нові блискучі ворота на КПП зачиненими. Німці і справді подумали що ми були поїхали геть і все тут закрили. Ми чесно намагалися їх розкрутити та відкрити зсередини. Але, на жаль, все таки прийшлося ворота поламати і покинути територію з використанням насильства. І тут постало питання: що нам за це може бути?…

Частина Друга: Чим довше ходиш тим менше бачиш

Адже нам сюди ще завтра вертатися, а німці нас бачили і все зрозуміють… А якщо не поліняться і підуть глянути на свою зварку та поламаний бетоній коло входу то взагалі офігіють! Депортацію чого доброго вклепають і ми на Металіку в Варшаві не попадемо.

Добротно попоївши та погугливши ми зрозуміли що нам заканало як наївним ідіотам. Ми просто влоб заломилися, робили шо хотіли і думали ніби все ок. А виявляється саме для цього бункера видано спеціальний закон. Якщо б нас тут піймали то крім штрафу тягали би по судах і потім заборонили відвідувати цю територію довічно. Навіть якщо тут буде музей. Місцеві також писали про тюрму для особливо заядлих експлорерів. Напевно добряче їм допекли хитачі обєктів що вони аж так заморочилися. Декого з шукачів були прийняли ше навіть на підходах до бункера у лісі. Згідно німецьких законів якшо в паркані є дирка, то це все рівно паркан і проникати туди не можна. Одне питання не давало спокою: а кудою ж ходять власники бункера? Мусіли ж вони лишити десь культурний залаз. Додам лише шо по дорозі ми бачили ше кілька заварених герм у бункер, деталь не варта окремого опису.

Вранці ми вже були значно обережніші. Ми заїхали з кардинально іншої сторони через ліс, пересвідчившись що нас ніхто не бачить. Лишивши машину в кущах ми навпочіпках пішли по закинутій дорозі в сторону входу, оглядаючись на кожний шорох.

Наша щілина стояла нетронута чекаючи своїх господарів, ознак чужих слідів на ній теж не було. Один за одним ми, ніким не помічені, вправно просочилися всередину. Хух, тепер ми у відносній безпеці. Головне щоб вхід за нами ніхто не залочив. Бо хто зна чи є ще один вихід звідси…

Ми опинилися у довгому прямому коридорі. За нашими плечима натягнуті ланцюги що мали б стримувати металеві двері. Перед нами сотні кімнат і поверхів(поза 400 штук). Ми одразу ж домовляємося не відходити далеко один від одного щоб не загубитися. Тут це справді можливо.

Коридор скоро переходить у велетенську залу. В неї також вливається ще один хід що йшов паралельно від жовтої герми. Висота стелі десь 7 метрів, у різні сторони відходять менші коридорчики, всякі двері, кімнати з ємностями і просто кабельні ходи. Альпініст та Піхотинець беруться за фотоапарати, а я просто вимикаю ліхтарик і насолоджуюся своїм перебуванням тут. Ще двадцять років тому за це американці дали б мені чемодан баксів, а совєти довічне увязнення. Найсекретніший та найбільший в районі бункер перед нами.

Як такого «сохрану» тут нема. При відступі все було вивезено. Але лежать старі газети, уламки апаратури, лампочки і дроти на місці. Якби мати портативний перетворювач то можна було б навіть створити штучне світло. Тобто все доволі автентично і сучасного сміття тут немає.

Жовта герма входу зсередини Висота одного з поверхів

Десь в глибини цього поверху ми лишили на вентиляційній трубі наклейку експлорера. Це гідне місце куди мало хто лазить. Нехай буде горокраксом Експлорера. Поки всі ці наклейки існують він також життиме.

Минувши кілька здоровезних потрібних герм пальці ніг відчули тепло. Альпініст знайшов вихід і ми знову серед зелені. Це і є той живий вхід що його лишили локери для себе. По ЖПС він знаходиться недалеко від центрального пляцу де ми розверталися. Але знайти його ще й вночі було б нереальною задачею. Не кажучи про запал.

Довго не засмагаючи ми пірнули назад у лабіринт бункера. Не розумію в чому прикол було так лочити всі входи щоб лишити одні двері які можна відкрити двома лінійками? Вони ніби то і міцні, але замок примітивний.

Далі нас чекали галереї обкладених плиткою кімнат з ілюмінаторами між ними. Це було повязане з хімічною зброєю, а саме з хлортрифторидом. Це така хіматура яка розїдає все включаючи бетон і скло. Вони вантажили її в снаряди і врятуватися шансів не було. Цю хіматуру робили наверху а тут зберігали в автоматичних контейнерах. Якшо ставався витік і все починало горіти то була можливість оперативно залити цей відсік водою з водонапірної вежі на поверхні. Саме для цього і потрібні були ці менші овальні отвори у стінах. Совєти юзали їх просто як душові. Взагалі в цьому бункері дуже добре видно де будував союз, а де німці. Це як порівнювати мерседес з жигулями. Тонкий і кривий бетон, калічні сходи, рівний метал, перекошені двері що не закриваються. Німецька робота і досі майже як нова.

Спускаємося нижче. На другому з половиною поверсі піхотинець натрапив на зал з запасами води. Три баки кожен розміром з пятиповерхову новобудову. Очевидно що їх сюди помістили ще під час будівництва бункера і потім ніхто не зміг назад забрати. Людина зверху виглядає як оса на трилітровому слоїку з медом.

Якщо верхні поверхи були насичені важкою технікою і залізяками, то на нижніх вже йшли кабінети, мітінг руми, великі зали для засідань. Правда з усього цього лишилися лише двері і добротні водозахищені ліхтарі. Нас здивував четвертий поверх. Він нагадував Лощину і різко контрастував з усіма попередніми. Стіни були зписані графіті, повсюду валялися пляшки, пачки та інші атрибути підземної богеми. Очевидно що звідси бути ще один вихід назовні кудою всі і проникали. Зараз теж залочений. Але ми не стали порпатися у смітті. Ітак за нині багато чого побачили. Тут щоб все обійти не вистачить і дня. Чим більше ходиш тим більше всього нового відкриваєш. І розумієш шо ти мало шо бачив. Вирішуємо вертатися до машини і наступних пів дня присвятити іншим близлежащим обєктам.

О як це було приємно знову опинитися серед літа. В бункері хоч і сухо, але температура +10 градусів. До речі, цією сухістю німецькі бункера позитивно відрізняються від наших. Бо як не крути, а в наших якщо не сиро, то води по кісточки. Колись я водив екскурсію в Лощину і розказував як тут круто і як це складно було збудувати. Та все пізнається в порівнянні. Лощина тягне на підхідні шляхи до цього бункера, на вїзні тунелі. А про то що в Лощині вода зі стін хлище я взагалі мовчу.

Вхід ми лишили відкритим для всіх. Якщо хтось з наших буде там то може скористатися або ним, або культурним входом. Тільки я б був з культурним дуже обережний. Легкий вхід буває тільки в чопо-ловку. Можливо там на деревах є якесь дачло чи ше шось.

Дякую друзям за компанію. В них ще є багато класних фоток як ми робили залаз і що бачили всередині. Викладайте їх сюди будь-ласка. Це реально класна вилазка і треба показувати іншим приклад. Що в світі є багато цікавих обєктів гідних уваги за межами Полтви, ЛАЗ-у і Лощини. І що за день їзди ти опиняєшся в urbex раю, де в радіусі ста кілометрів Альпініст і Піхотинець нарили поза двадцять вартих уваги обєтів. Потрібно переставати бути Дослідниками Львова а ставати Дослідниками зі Львова. Бо за два дні в Німеччині ми побачили дуже багато нового. То ж сподіваюся Альпініст і Піхотинець не забаряться зі своїми звітами 😉

Всю ніч паяв ліхтарик 😊

5/5 - (1 Голосів)
Залишити відповідь
Вам також може сподобатися

Підземний Стебник, або офіційна екскурсія в останню діючу соляну шахту на Галичині

Сіль тут добували ще за часів Австро-Угорщини. А сумарна довжина підземних ходів…

Підземна Прага або Паска в стилі RDZS

«Я в Шоці!!!» – такі були мої слова коли разом з Bottlehunter…